Генечка Ворзельська - Янголятко в кутих черевиках. Книга перша

Адже я не сказала кулеметам:

— Свої.

І я зачинила двері, почувши, як зі своїх квартир вибирають: я старі, щоб роздерти на шматки грабіжників, що впали біля стіни.

Бідна стіна. Мене грабували таку силу-силенну разів, і мої кулемети стріляли в неї так часто, що станься іще два пограбування, і кулі пролітатимуть уже крізь неї.

— Увімкнути світло.

— Ванну.

— Рушник.

— Дзеркало.

— Відчинити двері.

Приспаний моїми отрутами, він спав.

— Макс? — запитав мене Кіт.

— Макс, — відповіла я.

— Зачинити двері. Цигарку. Світло на кухні. Кава.

А потім виспатися, щоб швидше настав день.

А мисливці?! Я зовсім забула про них!

Так не можна. Я не можу кинути їх у цьому місті, таких беззахисно-безглуздих у своїх м’яких пальтах. Як ми там з ними попрощалися?

— Ми їдемо!

— Залишатися тут просто не можна!

— Забирайтеся геть! Це моя вулиця!

— Тут чужі.

Нехай ідуть.

Так. Здається так.

Вони мчали крізь місто, наче крізь страшний сон, вилітали то на площі, заставлені шибеницями, то на площі з величезним багаттям у центрі, з п'яними людьми, котрі танцювали довкола вогню та озиралися при їхній появі і гарчали, як демони. Вони мчали містом, у якому ніколи не були, але в якому відтепер мали жити.

Це був сон, і, втративши одне одного, вони вже не шукали. Сон, у якому не працювали телефони, а з кутків чулося невимовно страшне:

— Йди до мене. Іди ж. Іди.

Вони мчали вздовж вибитого скла пограбованих магазинів, уздовж помальованих скверною стін, покинувши застряглу у проваллі бруківки машину, і ту, що лишилась у вузькому проході між стін, і ту, що розпливлася по асфальту ртуттю, фарбою та шкірою, бо вже бралася гнилизною.

Дванадцять мисливців. Один, два, три… Вони втратили один одного, і тепер їх не можна було полічити.

Малесенькі фігурки під непроникним агатовим небом. Ні зірок, ні місяця, тільки багаття та спалахи пострілів на сусідніх вулицях. Через вулиці, що належали Північним Людям, через район Тих, котpi Стоять за Спиною У, через будинки набережної Одержимих Стрільців, через Занепалих, через Воскреслих, повз Свистунів, які регочуть.

Отвір тонким свердлом, і куля летить зі свистом.

— Ссссссс…

Знову впасти, вбігти до під’їзду та побачити пусті зіниці наркомана:

— Хто ти?

— Мовчи.

— Навіщо ти прийшов?

Один, два, три… А ось іще один. Той, Що Прокинувся Першим і зупинився:

— Хто ти?

— А ти?

— Я просто тут живу.

Кожен по-своєму. Опритомніти у мрячному світанку, який був спалахнув за вежами костьолу і знову перейшов у ніч.

Той, Що Прокинувся Першим. Справжній Мисливець Раз, із затиснутою в усміхненому роті цигаркою. Він змінив пальто на куртку з гербом «Мисливець» і змією, — вона звивається цифрою «раз».

Крізь дірку паркової огорожі, через парк, повний покинутих і вже здичавілих собак, мостом, через застиглу, мов подряпане дзеркало воду, під навісом, мимо зчорнілих рекламних щитів, до свого будинку — на вулиці Охоронців Тиші, що гріються біля розкладеного посеред дороги багаття.

— Як полювання?

— Ніяк.

— Хочеш м’яса?

— Я поїм удома.

— Вдома нема їжі, — сказала його дружина, що сиділа на бордюрі — чорні повіки, чорні нігті, чорний кокон ненародженого павука на виголеній голові, з тисячею кілець у гострих вухах. — Хочеш трохи ласки?

Він простяг руку, і вона подала йому пляшку звареного з Диких Ягід вина.

— То як полювання?

— Ніяк.

— Хочеш м'яса?

Той, що прокинувся другим, знайшов