Френк Херберт - Месія Дюни

той тягар, що віддавна несла його, бо хіба могла бене-ґессеритка хоч на мить забути про існування генів та їхніх можливостей. Яка болюча втрата! І все через цього клятого дурня Атріда! Як він сміє нехтувати своїм коштовним набутком і не продовжувати генофонд? Квізац Хадерах! Народжений не в належний час, але справжній — настільки ж справжній, як і ця гидь, його сестра… ось де незнана небезпека. Дика Превелебна Матір, сплоджена й вихована без бене-ґессеритської дисципліни. Не прищеплено їй вірності планомірному розвитку генів. Безсумнівно, вона володіє всіма силами свого брата й іще дуже багатьма.

Розмір цитаделі почав її гнітити. Чи ті переходи ніколи не закінчаться? Це місце аж смерділо неуявною фізичною силою. Жодна планета, жодна цивілізація не бачили ніколи такої рукотворної величі. Між цими стінами помістилося б кілька давніх міст!

Вони проминули овальні двері з мерехтливими вогниками. Вона розпізнала іксіанський виріб — вихід із пневматичної транспортної системи. Чому її змусили так далеко йти? У її мізках почала формуватися відповідь: цей примус мав приготувати її до імператорської аудієнції.

Майже непримітний натяк, але в поєднанні з іншими тонкими ознаками — певною стриманістю вартових, тим, як вони добирали слова, слідами примітивного остраху в їхніх очах, коли вони називали її Превелебною Матір’ю, холодно-ввічливою, цілковито позбавленою запаху природою цих зал, — усього цього разом було достатньо, аби відкрити багато речей, які бене-ґессеритка могла належно інтерпретувати.

Пол чогось хотів від неї!

Вона приховала піднесений настрій. Отже, існувала можливість торгу. Залишилося тільки виявити природу цього важеля та перевірити його силу. Деякі важелі зрушували з місця речі, більші за цю цитадель. Відомо, що дотик пальця, бувало, перевертав цивілізації.

Превелебна Матір згадала висловлювання Скителі: «Створіння, що розвинулося до певної стадії, радше вибере смерть, ніж перетвориться на власну протилежність».

Переходи, якими її вели, непомітно й поступово збільшувалися завдяки вигадливим аркам, розширенню основ колон, заміні трикутних вікон більшими, прямокутними. Зрештою перед нею з’явилися подвійні двері, розміщені в центрі протилежної стіни високого передпокою. Вона відчувала, що двері дуже високі, і насилу стримала здивоване зітхання, коли її тренована свідомість оцінювала їхні справжні пропорції. Заввишки ці двері мали щонайменше вісімдесят метрів, і половину цього — завширшки.

Коли вона зі своїм супроводом підійшла ближче, двері розчинилися досередини — потужний безшумний рух прихованих механізмів. Вона розпізнала ще один іксіанський витвір. Крізь ці гігантські двері вона й вступила зі своїми стражниками до Великої Приймальної Зали Імператора Пола Атріда — «Муад’Діба, порівняно з яким усі люди — карлики». Тепер вона навіч бачила втілення цього популярного висловлювання.

Ідучи в бік Пола, котрий сидів оддалік на престолі, Превелебна Матір виявила, що архітектурні тонкощі довкола вражають більше, ніж огром зали. Простір був величезним: міг повністю вмістити цитадель будь-якого правителя в людській історії. Відкритий обшир кімнати багато говорив про приховані структурні сили, що гармоніювали з її красою. Ферми й опорні балки, на яких трималися ці стіни, та високий купол стелі мусили перевершувати все, що намагалися зробити раніше. Усе тут свідчило про інженерний геній.

Що ближче до кінця, тим зала непомітно знижувалася, щоб постать Пола на троні, встановленому в центрі подіуму, не здавалася карликовою. Навпаки, нетренована свідомість, приголомшена довколишніми пропорціями, спершу побачить його значно більшим, ніж він є насправді. Кольори теж вражали незахищену психіку: зелений трон Пола був вирізаний із суцільного гаґарського смарагда. Він символізував життя, але, згідно з фрименськими віруваннями, зелений був кольором трауру. Подейкували, що той, хто сидить тут, може змусити будь-кого опечалитися. Життя і смерть зливалися в єдиному символі, підкреслюючи єдність у протилежностях. За троном каскадами спадали завіси теракотово-оранжевої барви — куркумове золото землі Дюни з коричними крупинками меланжу. Для тренованого ока ця символіка була очевидною, але невтаємничених немов вдаряла молотком.

Час теж грав свою роль у цьому спектаклі.

Превелебна Матір підраховувала, скільки хвилин їй знадобиться, щоб доплентатися до Імператорської Присутності. Часу досить, аби кожен проникся повагою, як і тією безмежною могуттю, що тисне звідусюди. Ти можеш розпочати свій шлях у напрямку трону як сповнена гідності людина, але закінчиш його комашкою.

Помічники й ад’ютанти стояли довкола Імператора строєм, що було доволі незвично: пильна варта вздовж задрапованої стіни; ця гидь, Алія, — на дві сходинки нижче від Пола й трохи зліва від нього; імператорський лакей Стілґар — на сходинку нижче від Алії, прямо під нею; праворуч, на першій сходинці від підлоги — самотня постать — оживлена плоть Дункана Айдаго, гхола. Між гвардійцями вона розрізнила старших фрименів, бородатих наїбів із мозолями від дистикостів на носах, за поясами в них були крис-ножі, кілька мауля-пістолетів і навіть лазеростріли. Це мали б бути особливо довірені люди, подумала вона, якщо їм дозволили носити лазеростріли в присутності Пола, звичайно ж, захищеного силовим щитом. Довкола нього мерехтіло поле. Один імпульс із лазеростріла в це поле — і замість усієї цитаделі буде одна велика діра.

Її варта зупинилася за десять кроків від підніжжя трону й розступилася, аби Імператор міг її бачити. Тепер вона зауважила відсутність Чані й Ірулан і задумалася над цим. Їй казано, що жодна важлива аудієнція не обходиться без цієї пари.

Вона одразу ж вирішила перейти в наступ і промовила:

— Отож великий Пол Атрід зволить бачити ту, котру прирік на вигнання.

Пол криво посміхнувся, подумавши: «Вона знає, що я чогось від неї хочу». Враховуючи, що вона та, ким є, інакше й бути не могло. Він визнавав її силу. Бене-ґессеритки не випадково стають Превелебними Матерями.

— Може, відмовимося від словесного фехтування? — запропонував він.

«То це так легко?» — здивувалася вона. А вголос сказала:

— Чого ти хочеш?

Стілґар ворухнувся, кинувши на Пола гострий погляд. Імператорському лакеєві не подобався її тон.

— Стілґар хоче, щоб я тебе вислав, — промовив Пол.

— А не вбити мене? — запитала вона. — Я сподівалася чогось відвертішого від фрименського наїба.

Стілґар глянув з-під лоба й сказав:

— Я часто мушу казати не те, що думаю. Це зветься дипломатією.

— То слід відмовитися й від дипломатії, — промовила вона. — Конче було змушувати мене йти так далеко? Я вже стара жінка.

— Треба було показати, яким безсердечним я можу бути, — відповів Пол. — Так ти краще оціниш мою великодушність.

— Ти відважуєшся на такі грубощі з Бене Ґессерит? — запитала вона.

— Так, бо грубі вчинки теж несуть певні повідомлення, — промовив Пол.

Вона завагалася, обдумуючи його слова. То він іще може обійтися