Френк Херберт - Месія Дюни

бачив падіння місяця, — промовив Пол. — Він щез, загинув. Я почув гучне сичання… Земля задрижала…

— Ви надто багато часу випили, — відповів гхола.

— Запитай дзен-суніта — отримаєш відповідь ментата, — промовив Пол. — Гаразд! Пропусти моє видіння крізь свою логіку, ментате. Проаналізуй його й спрости до слів, які годяться для поховання.

— Для поховання, справді, — озвався гхола. — Ви тікаєте від смерті. Тягнетеся до наступної миті, відмовляючись жити тут і зараз. Віщування! Що за милиці для Імператора!

Пола зацікавила добре йому пам’ятна родимка на підборідді гхоли.

— Намагаючись жити в майбутньому, — вів далі гхола, — ви хоч надаєте йому сенсу? Робите це майбутнє дійсністю?

— Якщо я піду дорогою мого видіння, тоді житиму, — пробурмотів Пол. — Чому ти вважаєш, що я хочу жити в цьому майбутньому?

Гхола знизав плечима.

— Ви просили в мене предметної відповіді.

— А де знайти ті предмети в подієвому Всесвіті? — запитав Пол. — Хіба існує остаточна відповідь? Хіба кожен розв’язок не породжує нових запитань?

— Ви перетравили стільки часу, що маєте ілюзію безсмертя, — сказав гхола. — Навіть ваша Імперія, мілорде, мусить пережити свій час і померти.

— Не виставляй переді мною на показ закопчених від диму олтарів, — буркнув Пол. — Я начувся доволі сумних історій про богів та месій. Навіщо мені якісь особливі здібності, аби передбачити крах власної Імперії, як і всіх інших? На це здатний навіть останній кухарчук на кухні.

Він труснув головою.

— Місяць упав!

— Ви не дозволили своєму розуму зупинитися на самому початку, — промовив гхола.

— Оце так ти мене нищиш? — з притиском спитав Пол. — Не дозволяєш зібрати свої думки?

— Чи можна зібрати хаос? — відповів гхола. — Ми, дзен-суніти, кажемо: «Нестяжання — це найвище збирання». Що ви можете зібрати, не зібравши спершу себе самого?

— Мене дратує видіння, а ти верзеш нісенітниці! — вибухнув Пол. — Що ти знаєш про ясновидіння?

— Я бачив оракула за роботою, — промовив гхола. — Бачив тих, котрі шукають знаків та оменів їхньої індивідуальної долі. Вони бояться того, чого шукають.

— Моє падіння місяця реальне, — прошепотів Пол, глибоко й уривчасто вдихнувши. — Він рухається. Він рухається.

— Люди завжди бояться того, що рухається саме собою, — сказав гхола. — Ви боїтеся своїх власних сил. Речі впадають у вашу голову нізвідки. Куди діваються, випавши звідти?

— Ти розраджуєш мене терням, — буркнув Пол.

Обличчя гхоли освітилося зсередини. На якусь мить він став чистісіньким Дунканом Айдаго.

— Даю вам стільки розради, скільки можу, — відповів він.

Пол замислився над цим миттєвим перетворенням. Невже гхола відчував жаль, який відкидала його свідомість? Чи Гайт відмовився від свого власного видіння?

— Мій місяць мав ім’я, — шепнув Пол.

Дозволив, щоб видіння пропливло над ним. Хоча все його єство кричало, не видав жодного звуку. Не смів говорити, боячись, що голос міг би його зрадити. Атмосфера того жахливого майбутнього була тяжкою через відсутність Чані. Тіло, що кричало в екстазі, очі, які спалювали його своїм жаданням, голос, який зачаровував його, бо не вдавався до жодних штучок витонченого контролю, — усе це зникло, повернулося у воду та пісок.

Пол повільно обернувся, глянув на сучасне, на площу перед храмом Алії. На процесійну алею вийшло троє голомозих прочан. Мали на собі брудну жовту одіж. Схиливши голови, поспішно йшли проти пообіднього вітру. Один із них шкутильгав, тягнув ліву ногу. Здолали дорогу проти вітру, обігнули ріг площі, зникли Полові з очей.

Зникли так само, як його місяць. Попри те, його видіння далі бовваніло перед ним. Це жахливе приречення не давало йому вибору.

«Плоть поступається, — подумав він. — Вічність забирає своє. Наші тіла ненадовго сколихнули ці води, ледь сп’янівши, станцювали танець перед любов’ю до життя й любов’ю до себе, віддали належне кільком дивним ідеям, а тоді піддалися знаряддям Часу. Що ми можемо про це сказати? Я трапився. Мене нема… але я трапився».

***

Не проси в сонця милосердя.

Стілґар, коментарі до «Трудів і страстей Муад’Діба»

«Одна мить нерозважності може виявитися фатальною», — нагадувала собі Превелебна Матір Ґай Єлена Могіям.

Зберігаючи цілковито спокійний погляд, вона шкандибала в кільці фрименських вартових. Знала, що один із них глухонімий та невразливий для Голосу. Безсумнівно, йому наказано вбити її за найменшої провокації.

«Для чого Пол мене викликав? — питала вона себе. — Невже намірився винести вирок?» Вона пам’ятала той давній день, коли випробовувала його… ще дитину, Квізац Хадераха. Він уже тоді був міцним горішком.

Хай його мати буде проклята навіки-віків! Це з її вини Бене Ґессерит втратили контроль над цією генетичною лінією.

Уздовж склепінчастих переходів хвилею поширювалася тиша, випереджаючи її свиту. Вона відчувала цей рух як гасло. Пол почує тишу. Знатиме про її прихід іще до оголошення. Не втішала себе ілюзією, наче її сила перевершувала його силу.

Прокляття!

З неприємністю відчувала тягар свого віку: болючі суглоби, реакції не такі швидкі, м’язи не такі пружні — уже не ті батоги, що були замолоду. За її плечима довгий сьогоднішній день і довге життя. Провела вона цей день із Таро Дюни, даремно шукаючи якоїсь указівки про свою долю. Але карти наче заснули.

Вартові завели її за ріг, до чергового нескінченного, здавалося, склепінчастого переходу. Якщо дивитися вгору крізь розміщені ліворуч від неї трикутні метаскляні вікна, у глибокій тіні, кинутій пообіднім сонцем, можна було побачити шпалери виноградної лози та квіти кольору індиго. Підлога була вистелена плиточкою із зображеннями підводних створінь, мешканців екзотичних планет. Усюди нагадування про воду. Багатство… процвітання.

Крізь іншу залу проходили виряджені постаті, крадькома зиркаючи на Превелебну Матір. З їхньої поведінки — і напруження — відчувалося: упізнавали її.

Вона не зводила погляду з потилиці та лінії акуратно підстриженого волосся вартового, котрий ішов перед нею: молода плоть, рожеві брижики над коміром однострою.

Велич тієї ігхір-цитаделі[18] почала справляти на неї враження. Переходи… переходи… Вони проминули прочинені двері, з-за яких долинули звуки тамбурину й флейти — мелодія була древньою й ніжною. Вона запримітила, як із кімнати на неї глянули сині на синьому фрименські очі, і відчула в них фермент легендарних повстань, що кипів у їхніх диких генах.

Вона одразу відчула