Френк Херберт - Месія Дюни

На низькому столику обіч балконної огорожі лежала напівзнищена мушля з морів Матері-Землі. Він узяв її в руки, блискучу, гладеньку, і спробував відчути, як це — переміститися назад у часі. Перламутрова поверхня відбивала мерехтливі цятки світла. Відірвавши погляд від мушлі, він глянув угору, понад сад, де небо наче палало, — у срібному сонці сяяла смуга райдужного пилу.

«Мої фримени називають себе дітьми Місяця», — подумалося йому.

Він відклав мушлю й рушив уздовж балкона. Чи залишає надію на порятунок це видиво гинучого місяця? Відповідь він шукав у царині містики. Усе ще перебуваючи під владою прянощів, він почувався слабким і знесиленим.

З північного пругу пласталевої гори відкривався вид на споруджений внизу мурашник урядових будинків, на пішохідні доріжки на дахах, якими поспішали люди повз двері, стіни й кахельні мозаїки, і здавалося, що люди зливаються з мозаїками. Зрештою, люди й були кахлями мозаїки! Моргнувши, він зміг втримати їх у свідомості. Мозаїка.

Місяць упав і щез.

Його з головою накрило відчуття, що місто можна витлумачити як химерний символ його Всесвіту. Будинки, які він бачив, було зведено на рівнині, де колись його фримени розтрощили сардаукарські легіони. Земля, колись утрамбована воїнами під час битв, тепер була віддана на поталу крикливому й метушливому бізнесу.

Тримаючись зовнішньої стіни балкона, Пол обійшов ріг будинку. Тепер перед ним відкрилася перспектива передмість, де міська забудова губилася між скелями та навіяним із пустелі піском. На передньому плані домінував храм Алії; зелені й чорні полотнища вздовж стін у два кілометри заввишки несли на собі місячний символ Муад’Діба.

Падіння місяця.

Пол провів рукою по чолі й обличчю. Метрополія-символ гнітила його. Він зневажав власні думки. Таке вагання в комусь іншому викликало б його гнів.

Він ненавидів своє місто!

Лють, спричинена нудьгою, билася й кипіла в ньому, живлячись рішеннями, яких не можна було уникнути. Він знав, на яку стежку мусить ступити. Достатньо часто це бачив, правда ж? Бачив це! Колись, дуже давно, він вважав себе творцем нової державності. Але цей витвір виявився фікцією — якимось огидним механізмом з еластичною пам’яттю, який можна змінювати як завгодно, проте ледь розслабишся на мить — а він уже з виляском повернувся до попередньої форми. Сили, що діяли за межами його досяжності, у самих людях, були йому непідвладні.

Пол вдивлявся в дахи. Які скарби привільного життя ховаються під цими покрівлями? Посеред крейдяно-білих, червоних і золотих дахів виднілися ділянки зеленої рослинності. Зелень — подарунок Муад’Діба та його води. Перед ним розкинулися сади та гаї, що суперничали з легендарним Ліваном.

«Муад’Діб витрачає воду, наче безумець», — казали фримени.

Пол затулив очі долонями.

Місяць упав.

Він опустив руки й проясненим поглядом подивився на свою метрополію. Будівлі оточувала аура монструозного імперського варварства. Велетенські і яскраві, стояли вони під північним сонцем. Гіганти! Найекстравагантніші архітектурні стилі, які лише могла витворити очманіла історія, постали перед ним: тераси з пропорціями столової гори, площі завбільшки як міста, парки, садиби — клаптики окультуреної дикої природи.

Високе мистецтво сусідило з дивоглядними витворами, сповненими нахабного несмаку. Окремі деталі справляли на нього враження: аркада з прадавнього Багдада… купол, що наче постав із міфічного Дамаска… арка з низькогравітаційного Атара[17]… гармонійні підйоми й химерні западини. І все це загалом створювало ефект незрівнянної величі.

Місяць! Місяць! Місяць!

Він заплутався в сум’ятті почуттів. Відчував натиск несвідомих мас, бурхливе поширення людства у Всесвіті. Вони накочувалися на нього, наче гігантські припливи. Він відчував величезні міграції та їхній вплив на людство: вири, ріки, потоки генів. Жодні целібати, жодні напади імпотенції, жодні прокляття неспроможні це стримати.

У цьому великому русі Муад’Дібів джигад був лише змигом ока. Бене-ґессеритська течія, корпорація, що торгує генами, була так само підхоплена цим потоком, як і він. Видіння загиблого місяця слід порівнювати з іншими легендами, іншими видіннями у Всесвіті, де навіть уявно вічні зорі слабшали, блимали, згасали…

Що значив один місяць для цього Всесвіту?

Далеко в глибині фортечної цитаделі — так глибоко, що звук інколи губився в напливі голосів міста, — десятиструнний ребаб бринів піснею джигаду, лементом-плачем за жінкою, зоставленою на Арракісі:

Її стегна як дюни, закруглені вітром,

Її очі сяють, як сонце влітку,

Дві товсті коси спадають на плечі,

А волосся дзвенить від водяних кілець.

Мої руки її пам’ятають шкіру,

Ароматну, як амбра, пахучу, мов квіти,

І, згадавши її, тремтять повіки…

Я згоряю у білім вогні кохання!

Він жахнувся, почувши цю пісню. Мелодія дурних істот, котрі тонуть у сентиментальності! Чим не годяща пісенька для з’їденого піском тіла, що його бачила Алія?!

У тіні балконної решітки з’явилася чиясь постать. Пол обернувся.

На сонячне світло вийшов гхола. Його металеві очі блищали.

— Це Дункан Айдаго чи чоловік на ймення Гайт? — спитав Пол.

Гхола зупинився за два кроки від нього.

— Кого волів би бачити мій владар?

У його голосі звучала легка обережність.

— Граєшся в дзен-суніта, — гірко промовив Пол. Значення всередині значення. Що міг би зробити чи сказати дзен-сунітський філософ, аби змінити бодай на одну йоту дійсність, яка в цю мить відкрилася перед ними?

— Мій владар засмучений.

Пол відвернувся, глянув на далекий крутосхил Оборонної Стіни, побачив створені вивітрюванням арки та контрфорси — страховинне наслідування міста. Природа забавляється з ним! Дивись, що я можу збудувати! Розгледів розколинку в далекому кряжі — місце, де зі щілини сипався пісок, і подумав: «Там! Саме там ми побили сардаукарів!»

— Що засмучує мілорда? — спитав гхола.

— Видіння, — прошепотів Пол.

— Аххх, коли тлейлаксу тільки-но мене розбудили, у мене теж були видіння. Я був неспокійним, самотнім… хоча насправді я не знав, що був самотнім. Тоді не знав. Мої видіння нічого мені не показали! Тлейлаксу пояснювали, що це була суто соматична реакція, притаманна всім — людям і гхолам. Нездужання, і нічого більше.

Пол обернувся, придивився до очей гхоли — цих застиглих сталевих кульок, позбавлених виразу. Які видіння бачили ці очі?

— Дункане… Дункане… — прошепотів він.

— Мене звуть Гайтом.

— Я