Максим Анатолійович Бутченко - Петлюра. Боротьба

мов плющ, тягнули його вгору — до неба. Це дивне відчуття усвідомлення свого існування, визнання того, що ти лише спостерігач у світі й від тебе нічого не залежить — ні схід сонця, ні вітер, ні цей пухнастий сніг, — поглинуло Петра Федоровича. Краса здавалася такою безпечною, крихкою. Лише той є людиною, хто зможе прочитати цю красу. І все навколо виявиться саме таким, яким він це побачить, бо така роль спостерігача — його погляд формує реальність. Світ — душа. Болбочану здалося, що все закінчилося — війна, постріли, смерті. Ніби все горе залишилося в іншій реальності, а тут, у зимовому волохатому ліску, тільки спокій. На якусь мить полковнику стало спокійно, як буває умиротвореною людина, яка знає свій кінець і погоджується з ним.

— Яка ж воно дивна штука, — пробурмотів Петро Федорович.

— Що, перепрошую? — Петров зупинився і обернувся.

— Та нічого. Це я про наш час відступу, — сказав Петро Федорович, посоромившись розповідати про свій душевний неспокій.

— А, так, — згідно кивнув Петров.

Близько півгодини вони брели пустельним полем, доки не вийшли до залізниці. Там стояв потяг — десяток вагонів-теплушок, пара купейних і один вагон-салон. Неподалік п’ять солдатів, які оточили молодого хлопця. Вони поглядали на бранця, який у руках тримав згорток листівок.

— Ось він! Я сам затримав негідника — роздавав листівки й закликав до повалення буржуазного ладу У.Н.Р., — доповів полковнику вусатий гайдамака.

— Буржуазного? — запитав Петро Федорович агітатора.

— Саме його, прихвосня поміщиків і панів, — раптом гордо відповів молодий більшовик.

— А чи відомо тобі, бовдуре, що весь уряд нинішньої України — соціалісти? — грізно запитав Болбочан.

— Які соціалісти? — здивувався агітатор.

— Звичайні. Як ти.

— Цього не може бути.

— Може, може. Тож виходить, любий товаришу, ти закликаєш воювати проти своїх братів по ідеї.

— Ні, товариші Ленін і Антонов-Овсієнко[20] прямо сказали, що український уряд — це ідейні вороги, буржуазні прихвосні.

— Брешуть тобі твої товариші. Саме про соціалістичну справедливість зараз говорять у Києві, хай їм грець!

— Та як це?

— Ось тепер і думай, як? Ти підбурюєш на бунт українців проти українців. А там стоять росіяни й чекають, коли зможуть нас захопити й перебити.

— Соціалістична революція нас звільни…

— Це сон рябої кобили! Ніхто тебе не звільняв, а тільки втягнули в нове рабство — цього разу партійне. Ось скажи мені, милий чоловіче: тебе питали, перш ніж піти війною на Україну?

— Адже це класова боротьба…

— Знову нісенітниця. Ось поруч із тобою стоїть Петров — селянський син. Чим він за класом відрізняється від тебе?

— Але…

— Ото ж бо й воно. Нічим. Брешуть тобі підлі більшовики. Брешуть, а нам ніж у спину — всупереч усім договорам.

— Але Антонов-Овсієнко…

— Негідник останній, ось хто він. Була б моя воля — власними б руками… Їй-богу, не побоявся б узяти гріх на душу. Та не будемо тягнути чорта за роги — замкніть його, нехай подумає. Може, зречеться своїх більшовицьких ідей.

Агітатора повели, а Петро Федорович пішов до вагона-­салону. Яка ж дивна, однак, течія долі людської — тут ти сповнений сили й керуєш цілим сходом України, а ось — маєш тобі — тікаєш, наче дворовий пес, світ за очі. Полковник зняв шинель, потер замерзлі руки, сів на стілець. Переглянув повідомлення з Директорії, написав відповідь Головному отаману Петлюрі, прочитав доповідь курінного про настрої у військах. Потім невдоволено хмикнув, потер чоло. Як же все це набридло йому! Безхребетність соціалістичного уряду, бажання Петлюри догодити і солдатам, і чиновникам, хитке матеріальне становище — не вистачає спорядження, зброї, набоїв. Більшовики розкладають особовий склад, який починає сумніватися, падає духом, а тоді бійці залишають полк. Безлад, скрізь безлад. Кажуть, що почалися єврейські погроми в Житомирі та Бердичеві — усе через те, що отамани діють самі по собі, а військове керівництво Києва занадто слабке. Міцна рука — ось що врятує Україну. Потрібна залізна дисципліна, розстріл на місці за провокації — слід нарешті навести порядок!

— Сильна рука, — прошепотів Петро Федорович.

Йому хотілося зараз-таки вийти до солдатів і сказати, що соціалісти доведуть країну до біди, а Україна знову постраждає, тому потрібно взяти владу в свої руки.

— Бідолашна моя батьківщина, — прошепотів він.

Думки про бунт наповнювали його голову, як вулик бджоли. Іноді спливала картинка, коли він нарешті зможе зібрати віддані йому війська й повалити владу. Це бажання охопило його, поглинуло, як накриває прибережний пісок хвиля прибою. Ох, казав же він Петлюрі, щоб не руйнували адміністративну вертикаль гетьмана, а тільки скинули Скоропадського. Але ніхто його не слухав. Білі офіцери з гвардії гетьмана готові були долучитися до українських військ. Війська були б сильнішими. Та й що казати — потрібно було укладати союз із Доном, білими офіцерами Денікіна — ось що потрібно було робити!

— Бунт, бунт. Чорти б вас забрали, пройдисвіти! — лаявся Петро Федорович, піднімав кулак і тряс ним у небеса, ніби там хтось відчує сором і нарешті наведе порядок на землі. Але нічого цього не відбувалося. Небо — місце вічного мовчання.

Полковник зітхнув. Лише його поняття про відданість не давало йому змоги увійти в змову з білими і зрадити У.Н.Р. «Синку, навіть якщо ти чимось незадоволений, а присягнувся захищати, то захищай», — говорив йому перед смертю батько, коли Петро Федорович був уже офіцером 38-го Тобольського полку. Не можна, мав рацію батько — Болбочан зіщулився, тяжко зітхнув.

Постукав ад’ютант, приніс папери — на Катеринослав наступають більшовики й махновці, місто буде важко утримати. Полковник прикрив обличчя руками, спробував глибоко