Світлана Горбань - Зодчий із пекла

одноногим круглим столиком, поруч з яким сиділа сама. Була блідою та переляканою, туш і легкі тіні не могли приховати почервонілих вік.

— Ви приїхали три дні тому?

— Так.

— Де бували, чим займалися весь цей час?

Вона помовчала. Потім зітхнула:

— Ніде, майже ніде. Ледь встигнула будинок оглянути — і занедужала, майже не виходила з кімнати.

— Лікаря викликали?

— Ні. Я… Я, схоже, трошки застудилася дорогою. Нічого особливого, так, легке нездужання. Уже майже здорова.

— Ви чудово розмовляєте українською.

— Вам не розповідали? Італійське громадянство я одержала недавно. Вийшла заміж за іноземця. А взагалі-то я з України.

— Вибачте за нескромність, яка мета вашого приїзду сюди?

— Мій чоловік цікавиться мистецтвом, архітектурою. Він і мене заразив своїм хобі. От я й прагну побачити творіння Городецького. Почала з Києва, тепер от сюди…

— Ваш чоловік — людина не бідна?

— Так, він досить багатий і має час для своїх захоплень.

— А як ви з ним познайомилися?

Баронеса Олександра подивилася слідчому в очі:

— Мені здається, це не має ніякого стосунку до слідства. Але якщо вам цікаво, я відповім. Ми познайомилися за кордоном, через моїх друзів. Цього досить?

— Зрозуміло. А як ви опинилися за кордоном?

— Шукала роботу.

— Зрозуміло. А ваш чоловік зараз де?

— Дома. В Італії.

— Не поїхав з вами… Відпустив одну…

— На це є причини. Він дуже зайнятий, і… досить погано себе почуває останнім часом.

— А своїх українських родичів ви вже провідали?

— Родичів у мене після смерті мами не залишилося… А до друзів збираюся пізніше.

— Ви давно знаєте Ярижських?

— Ні. З Ольгою Володимирівною познайомилася позавчора, а Кирила Івановича ще зовсім не бачила. Я себе погано почувала, лежала в ліжку, а він, тільки-но приїхавши, відразу ж і виїхав… Запрошення ми одержали через друзів мого чоловіка, домовились телефоном… І от я тут…

— І як вам твори знаменитого Городецького?

Вона сумно посміхнулася:

— Від цього будинку я в захваті, він не гірший, ніж Будинок з химерами чи Собор святого Миколая. Тільки…

— Тільки?

— Тут якось тривожно.

— Сьогодні?

— Ні, увесь час… Уночі я чула якісь шерехи, подихи. Вітер виє. Вдень ворони каркають. Так голосно!

— Чому вас це тривожить?

— Ну… Не знаю. Страшно — і все. Ольга Володимирівна казала, що її покоївки бачили примар, чули щось дивне.

— Ви вірите в привидів?

Вона злегка посміхнулася:

— Ні, не вірю. Але боюся їх.

— Жіноча логіка.

Вона кокетливо зітхнула.

— Ви приїхали надовго?

— Ні, на кілька днів. Я хочу ще зустрітися з одним місцевим краєзнавцем… Він зібрав спогади про Городецького й про будівництво цього дому. Схоже, тут завжди відбувалося щось загадкове.

— Це вам Ольга Володимирівна розповіла?

— І вона, і реставратор, Валентин… е-е… Леонідович, здається.

— Ви з ним давно знайомі?

— Познайомилися сьогодні ранком. Він дуже милий і цікавий співрозмовник. Справжній ерудит.

— І останнє, найголовніше питання: з охоронцем Гапченком Миколою Михайловичем ви знайомі? Бачили його коли-небудь?

Вона злякано склала долоньки перед собою. Задихала частіше.

— Цей той, якого… убили? Ні. Не знайома. Я бачила якихось двох сторожів, коли приїхала. У воріт. Потім з вікна бачила, як хтось у такому ж одязі ходив по парку. І все. І більше — нічого.

— Не могли б згадати, що робили сьогодні? З самого ранку.

— Розбудила мене Надія Карпівна, принесла каву. Вона така турботлива! Потім ми снідали. Ольга Володимирівна познайомила нас із Валентином. Потім він показував мені фільм про архітектуру.

— Де показував?

— Внизу, у кінозалі.

— Далі.

— Потім обідали… Потім… розмовляли з Валентином.

— Де розмовляли?

— Я пішла до себе, відпочивала, потім прийшов Валентин, ми знову говорили про архітектуру, потім прийшла Ольга Володимирівна. Вони пішли дивитися паркет. І знаєте, так дивно! Я каблуком поламала паркет. Учора. Потрапила в щілину — і він роз'їхався.

— Де?

— Тут, поруч, у залі з картинами. Ви не помітили?

— Помітив.

— Обіцяли поправити, але щось ніяк… Мені незручно…

— А далі що було, сьогодні?

— Я залишилася сама. Потім прийшли міліціонери й сказали, щоб не виходила з кімнати.

— Пробачте, — Кінчев злегка посміхнувся. — Це було в інтересах слідства. Тепер ваш домашній арешт закінчений. Тільки маленька формальність залишилася. Зараз до вас зайде мій помічник і запише ваші показання. Усе те, що ви мені говорили, добре?

Чарівна Алессандра Монтаньоль прихильно кивнула.

Кінчев вийшов з її кімнати, вірніше, зі спальні для VІР-гостей. Заглянув у кабінет Ярижського, у спальню хазяїв, у бібліотеку — там нікого не було. Присівши навпочіпки, він ще раз уважно оглянув роз'єднані паркетини.

До великого залу піднявся стурбований Коля Власенко:

— Свідків допитав, — доклав він. — Ольга Володимирівна факт причетності до вбивства Гапченка заперечує. Весь день була в будинку, з гостями. Після обіду виходила в парк подихати свіжим повітрям, давала наставляння охоронцеві Дуці Дмитру Олександровичу. Він цей факт підтверджує. Сам він майже весь час був з Гапченком та Афанасьєвим. Останній пішов додому приблизно за півгодини до четвертої. Близько сімнадцятої години Гапченко пішов нібито обійти ділянку, більше Дука його не бачив — до знаходження трупа. Цікавий момент: перед тим Гапченкові хтось подзвонив, він відповів: іду.

— Перед чим?

— Ну, перед тем, як він пішов обходити ділянку.

— Хто подзвонив?

— Дука не