Лідія Гулько - Царський пояс

– яблучко зникло. Змій Старший страшно заревів. Він зірвав із себе маску і шалено розмахував нею. І так розійшовся, що перекинув стіл з усіма наїдками і напоями.

Проте ніхто із гостей на неадекватну поведінку гостя не відреагував. Адже кожен казився по-своєму.

Наша Моряна, молодчина, зорієнтувалася швидко і правильно. Вона засунула в рот два пальці й гучно свиснула. Із-під стелі спустився крилатий кінь, що не переставав махати крильми. Готовий був миттєво злетіти.

Діти-невидимки першими залетіли в карету. Моряна, коли зачиняла дверцята, кинула прощальний погляд на Гефеста. І треба ж було такому статися! П’яненький бог мило спілкувався з Афродітою – богинею кохання. У русалочки від ревнощів блакитні очі позеленіли. Вона стиснула кулачки і пантерою кинулася до нареченого.

З карети Мишко несамовито гукав:

– Принцесо! Ти обіцяла допомогти. Прошу, виручи з біди!

Русалочка зупинилася. Хвильку роздумала. З відстані наказала крилатому коню:

– Но! Вперед!

Крилатий морський кінь зірвався з місця. Він вилетів через дірку в куполі, що автоматично відчинялася і зачинялася і не пропускала ні краплі води у палац.

Карета-човен опинилася у морі. На космічній швидкості вона мчала вгору, до світла.

Глава дев’ята
Повернення до Ольвії. Зустріч Мишка з дворовою нечестю

Піниста хвиля плигнула на берег і відкотилася. Залишила на жовтому піску мерехтливу кулю. Подорожній вітерець підхопив іграшку і погнав поперед себе. Але грався недовго. Над береговим обривом куля, досі невагома, тяжіла й росла. Мить – і на узвишші хлопчик із дівчинкою. Вітерець від здивування стовпом закрутився. Але вмить розкрутився і полетів у відкритий, мов книга, Степ.

Діти глянули одне на одного і дзвінко засміялися. У обох пречудовий настрій. У кишені дівчинки золоте яблучко для матусі, на стані хлопчиська царський пояс.

День відходив. Сонечко востаннє виглянуло з посмугованого рожевими розводами віконця. Унизу монотонно гуркали хвилі. Діти прощально глянули на водне плесо і наввипередки побігли додому.

У кінці вулиці між кронами дерев білів новий будинок грека Демида. Ія випередила Мишка, піднявши за собою кучеряву пилюгу. Їй не терпілося подарувати матусі золоте яблучко. Хлопчик закашлявся і відстав. Пилюга щипала очі, він завзято їх тер. Раптом крізь розчепірені пальчики побачив картину, від якої мало не зомлів.

Над Демидовим обійстям нависав вечірній прозорий морок. Гостроверхі тополі, що росли з боку вулиці, почорніли від вороння. Птахи неспокійно каркали, перелітаючи з гілки на гілку. Неначе віщувало біду.

Перед огорожею, складеною з шорсткого ракушняка, крутилися гнучкі чорні сновиди, схожі на котів. Вони м’яко сновигали на високих лапах і махали пухнастими довгими хвостами. Коти повернули голови і зашипіли на людську дитину. Мишко перелякано гикнув – кошлаті химери мали людські обличчя, але перекошені та скривлені від люті. Між вухами біліли ріжки.

Хлопчик кинувся на протилежний бік дороги і притиснувся до стіни. Коти вигинали горбами спини, люто шипіли, втупивши в нього круглі бурштинові очі.

Несподівано в головці Мишка блиснула здогадка: котів непокоїть те, що він, людина, їх бачить. Адже самі вони з невидимого світу.

Кішки гребли погрозливо землю і відступали. Врешті-решт сховалися за рогом.

Неоніла – красуня

Він лише пройшов через хвіртку, як зашпортнувся за віник. Звернув увагу на безпорядок у дворі. Отак, неподалік валялася лопата, далі – граблі; хатній мотлох, горщики. Чому їх досі не зібрали? Щось у родині негаразд? Проте з будинку, через відчинені двері, линули радісні гуки.

Мишко побіг до будинку, до гурту.

Ія вмовляла матір скуштувати яблучко. Неоніла крутила плід у руках. Голосом, в якому звучали нотки сумніву, промовляла:

– Донечко, невже е яблучко молодильне? Невже чарівне?

Ія підскочила.

– Матусю, чарівнішого яблука не існує. Від нього ти відразу помолодшаєш. Це легко перевірити. Проковтни шматочок – от і все.

Демид сидів на ослоні, широко розвівши коліна. Не витримав, подав голос:

– Жінко, не тягни кота за хвоста. З’їж, донечка тебе просить. Можливо, допоможе.

Та тітонька не зводила недовірливого погляду з яблука. Усе ж наважилася. Повільно піднесла плід до рота. Акуратно відкусила шматочок. Старанно його пережувала і проковтнула. Відкусила знову. «Смачне, видимо, яблучко», – встиг подумати Мишко, бо після він уже ні про що не думав. На його очах відбувалося щось неймовірне.

Передусім Неоніла погладшала. Жовта і зморшкувата її шкіра порожевіла. Губи відкопилилися, налилися соком і стали схожі на пелюстки червоної троянди. А довгі пухнасті вії сором’язливо тремтіли. З-під них зирк – розкосі, як у лані, очі. А наостанок – хрусь! Тітонька схопилася за поперек і перегнулася навпіл. Демид підскочив до неї і міцно обхопив за стан – силкувався розігнути. Вона ж відсторонила його. Сама легесенько розігнулася, розправила плечі, випнула груди.

Мишко отетерів – серед кімнати стояла красуня. Струнка, висока. Голову тримала прямо, ледь схилену на ліве плече. І лагідно поглядала то на чоловіка, то на дочку. Ія першою прийшла до тями, бо заплескала в долоні. Кинулася до матері, повисла у неї на шиї.

– Ти у мене найкрасивіша у всьому світі, матусю, – радісно щебетала дівчинка.

Демид ніжно обняв Неонілу за плечі. Обережно підвів її до дивана, допоміг сісти. Він не зводив із дружини залюбленого погляду.

«Оце так яблучко!», – дивувався Мишко. – Шкода, що лише одне зірвали – моїй матусі не дісталося.

Йому до щему у серці хотілося пригорнутися до мами. Хлопчик тричі кліпнув віями, щоб не покотилися сльози і не видали його суму. Дядечко, мабуть, зрозумів його настрій, бо сказав:

– Мишо, післязавтра на північ вирушає поштовий загін. Ти, хлопче, можеш відбути до батьків. Вояки-поштовики швидко пересуваються. Четвертого дня вже цілуватимеш свою мамку.

Ія розповідала батькам про пригоди на острові Буяні. Здивовані вкрай, дорослі щоразу скрикували. Сумний Мишко підійшов до печі, що темніла у кутку кімнати. Заглянув усередину