Лідія Гулько - Царський пояс

– Царський пояс? Невже? Ми повинні зняти пояс із товстуна! Я передам його Скілові, – загорівся хлопчик.

– Яким чином пояс знімемо?

– Просто. Станемо невидимками. Тихенько знімемо пояс і втечемо. От і все. Просто.

– Але ж штани тримаються на поясі. Без пояса штани впадуть на підлогу, а дядько засвітить сідницями, – попередила Ія.

– Дійсно, штани з нього спадуть, – погодився хлопчик.

– Уявляєш, Мишо, який лемент зчиниться. «Серед нас злодій! Тримайте його!», -кричатимуть гості. У золотих слуг теж голос проріжеться. Ото буде крику.

Іїн тоненький голосок заглушило повідомлення.

– Увага! Увага! Запрошуємо шановних гостей у найбільшу залу до святкового столу.

Усі – ряджені і у звичайному одязі, боги і небоги, бігли в одному напрямку. Мишко, щоб не бути збитим з ніг і розтоптаним, клацнув перснем. Наразі з сестрою летів над усіма.

Довжелезний і широкий стіл нагадував футбольне поле. Чого на ньому тільки не було! Ія ласо поглядала на банани. Вона боялася торкнутися екзотичних плодів. Адже в такому разі викриє себе, невидимку. Але Мишко не втримався. Поцупив із тарелі медовий пряник. Відразу же сховав його у кишеню. Роздумував: щоб ще такого смачненького поцупити?

Сердита Ія смикнула брата-ненажеру за руку. Суворо наказала:

– Не облизуйся. Стеж за скіфом.

Діти не спускали очей з гладкого чоловіка. Гидливо кривилися, коли той запихав за щоки все, що згрібав зі скатерки, або дудлив дерев’яними кухлями вино. З відразою спостерігали, коли налиганий хитався і впав під стіл. Проте гучне хропіння п’янички для них музикою звучало. Обоє шугнули під стіл.

Налиганий, звичайно, не розумів, що з нього знімають пояс. Він загадково усміхався у вуса та плямкав. Напевне, вважав, що хтось любенько його обнімає.

Хлопчик міцно обвив навколо стану пояс. Таким він сам собі подобався. Ія гускою на нього шипіла:

– Напусти поверх пояса сорочку.

Радість переповнювала дітей по вінця. Вони взялися за руки і підскакували. Водночас кричали на все горло: «Ура! Царський пояс знайшли!».

Хіба морська пригода не скидалася на казку зі щасливим кінцем? Отож то.

Веселі та безмежно щасливі діти зависли над столом. Але побачили Моряну й підлетіли до неї. Заспівали принцесі з двох боків у вушка, прикрашені рожевими мушлями:

– Моряночко, ку-ку. Ми біля тебе, поруч.

Моряна скосила очі на Гефеста, який зосереджено жував копченого осетра. Блакитна принцеса прикрила долонею рота і таємниче зашепотіла:

– Невидимки, зрадійте моєму щастю: Гефест зізнався мені у коханні. Уявляєте, я стану дружиною олімпійського бога. Усі русалки, мої подруги, луснуть від заздрощів. Уявляєте?

Прикро, що Морянине щасливе зізнання потонуло у сильних музикальних звуках. Гості зімкнули щелепи, бо очима прикипіли до золотих роботів. А точніше, до срібної таці, яку перли на плечах дванадцять механічних слуг.

Мишко з Ією підлетіли до таці, щоб зблизька бачити харч у первісній його красі.

На таці лежала величезна риба. Її щелепа була неймовірно витягнута. На її кінці стирчало щось схоже на бурульку.

– Риба-молот? Нібито не похожа… – засумнівалася Ія.

– Про рибу-молот Гермес доповідав Громовержцеві, – пригадав Мишко.

Тільки-но таця торкнулася столу, як вистрелило найбільше крісло. Над усіма височів, звісивши ноги, старий у зубчастій короні та в білій до п’ят сорочці.

– Хто він, Моряно? – запитали діти русалочку.

– Ой, як ви мені набридли, – капризувала Моряна. – Самі б здогадалися, що це – бог усіх морів Посейдон.

Діти притихли, вслухалися у слова бога в довгій льолі.

– Любі друзі. Ця прекрасна рибина прибула до мене сама і заговорила людською мовою: «О вельмишановний Посейдоне! У мене ні з того, ні з сього вселилася велика радість. Я регочу і не можу нареготатися. Бажаю своєю радістю поділитися зі своїми друзями та богами. Благаю, принеси мене, найбільший морський боже, у жертву. Кожен, хто шматочок мене, веселої, скуштує, буде радіти і без кінця реготати. Хі-ха-ха, хі-ха-ха. Це так чарівно!».

З чотирьох сторін столу гості скандували здравицю:

– Слава мудрому і щедрому богу всіх морів і океанів Посейдону! Хай множаться його багатства, гладшає його дружина, а діти не хворіють ангіною.

Крісло зірвалося і полетіло донизу. Німфа, дівиця у прозорій блакитній сукенці, вручила Посейдону кривий ніж із красивою білою ручкою. Спершу бог плюнув на долоні й розтер. По тому садонув ніж у рибину.

Та гості не чекали, коли Посейдон покрає рибину до хвоста. Вони вихоплювали шматки з-під ножа і жадібно нести до рота. Хто проковтнув хоч манюній кавалок, починав виробляти неймовірні речі: скакати, викидати вверх руки. «Любі друзі» дико вигукували, гавкали, нявкали і ревли, мов звірі.

Моряна дивилася на тих, що божеволіли, дивилася… І допоки дивилася, то від рибини залишилася бурулька на довгому рилі. Принцеса підчепила на паличку той непривабливий шматочок. Піднесла його до рота… Ні, не проковтнула. Величезні блакитні очі зійшлися на переніссі. З кавалка визирало молодильне яблучко. Русалочка розгублено кліп! кліп! фарбованими віями. Раптом за принцесою мигнула тінь. Блискавкою стрельнула луската рука чи нога. Хап! Яблучка й не стало. Зникло золотеньке. А Моряна все кліп і кліп. Не второпала. Наче було яблучко. Можливо, привиділосяь. Вирішила, небога, що й у неї самої того -дах тихенько сповзає. Адже у залі чинилося таке, таке…

Одначе нащо нам той гвалт. Ми ж із вами – нормальні люди. Переповім про все спокійно.

Пам’ятаєте маску Чорного принца з гострим, як у яструба, зором? Насправді під чорною хламидою ховався Змій Старший. Коли гості та господарі втратили розум, він кружляв навколо столу і за всіма і всім, що відбувалося, пильно стежив. Тільки-но Моряна вибалушила свої блакитні очі на яблучко, Змій миттєво вихопив з її рук золотеньке. Але коли робив другий рух – ховав золотеньке під пахву