Анатолій Чабан - Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії.

Урочистий обід

Заходжу в шендерівську школу, одне з небагатьох, що збереглись, приміщень, де бівуачним порядком розташувався штаб танкової бригади. Командир бригади, полковник, старий знайомий, виявляється гостинним господарем. Трофеїв хоч відбавляй, і він влаштовує обід на честь командирів різних родів військ, які зупинились тут.

За обідом досягається «повна взаємодія всіх родів військ», їдять і п’ють, а розмова йде про тільки-но завершену операцію. У зв’язку з тим, що тут зібрались активні учасники битви, їх розповіді дали можливість відновити повну картину того, що трапилось у цьому селі за останні дні.

Два дні тому оточений противник, гнаний відчаєм, страхом розплати, відбив у нас це велике село. Заметіль, що піднялась, здавалось, хоча б тимчасово виключала можливість нальотів з повітря. Страшною була ця остання ніч оточеного угруповання. Виснажені, приголомшені безнадійністю, голодні солдати вдиралися в хати, у комори, клуні. Все споживне, що вдавалось знайти, негайно знищувалось. Корів пристрілювали, тут-таки рубали, рвали на частини, варили й жарили м’ясо на розпалених на вулицях багаттях і навіть в полум’ї пожеж, надівши шматки на багнет. Біля спійманих курей розгорялись бійки, навколо діжки з кислою капустою, витягнутою з льоху, влаштовувався банкет.

Поки оточені в такий спосіб «відпочивали», генерал Конєв, прибувши на танку в невеличке село Моринці, готував зі своєю оперативною групою останній рішучий удар. Щоб не дати генералу Хубе, який все ще мав сильну танкову групу і не втрачав надії пробитися до оточених, відновити атаку, він вирішив завдати удару, не чекаючи закінчення хуртовини.

Вузька горловина перекривалась п’ятьма смугами військ, артилерійськими, кулеметними заслонами, розгорнутими в обидва боки, піхотними засадами, перед якими було поставлено завдання, щоб «і заєць не проскочив» через горловину, і зосередженими на флангах очікуваного прориву танковими силами, які за першим сигналом повинні були обрушитись на ворога. Тут-таки, у центрі горловини, у ліску чекали наказу кавалерійські частини.

Звечора, коли ворожі атаки стихли, почались переміщення наших військ на нові позиції. Тяжке переміщення. Артилеристам доводилось у деяких місцях на руках перекочувати гармати. Та погоджені зусилля сотень людських воль, згуртованих надією на близьку перемогу, зробили те, що були безсилими зробити найдосконаліші й могутні тягачі. Кулеметники копали собі гнізда на галявинах, на висотках, довбаючи лопатками промерзлу землю.

О двадцять другій годині, коли буран розігрався на повну силу, генерал армії Конєв зв’язався по телефону з командиром авіаполку і запропонував знайти бажаючих летіти в цей буран на бомбардування противника в Шендерівці.

Хуртовина бушувала. Видимість була нульовою. Біла хурделиця крутилась над полем. Льотний склад був вишикуваний біля своїх машин.

— Хто погодиться добровільно летіти на бомбардування об’єктів противника — крок вперед.

Вся шеренга зробила цей крок. Летіти на бомбардування визвався весь полк.

Неймовірно, але факт...

Це був Комсомольський, як офіціально його іменували, легкобомбардувальний полк, оснащений знаменитими «У-2», яких на різних фронтах, називали по-різному: на півночі — «куріпками», у наших калінінських краях — «городниками», тут, в Україні,— «кукурузниками». Незважаючи на ці жартівливі прізвиська, літак цей став улюбленцем армії і зробив свою справу не гірше собратів — найдосконаліших моделей.

Він незамінний для зв’язку, для розвідки, для польотів у партизанські тили. Уже в Сталінграді його застосували для нічних бомбардувань, і саме він породив у пресі противника чутки про те, що наша армія прийняла на озброєння новий літак, який може застигати в повітрі і мало не класти бомби прямо в окопи. Перевірити ці чутки німцям довго не вдавалось, бо, якщо машину збивали, вона, зроблена з фанери й перкалю, згоряла дощенту.

На Дніпрі в складі нашого фронту діяло два таких легкобомбардувальних авіаполки — Комсомольський та жіночий.

Прямо не знаю, що скажуть згодом спеціалісти авіаційної стратегії. Чи повірять вони, що в таку ось заметіль, при сильному вітрі, маленькі літаки умудрялись не тільки піднятись в повітря, але й вийти на ціль і почати бомбардування. Через годину крізь завивання хуртовини противник почув торохтіння моторів, над головами в сніговій імлі прогриміли вибухи. Вогняні стовпи пожеж розірвали пелену бурану. Над останнім притулком оточених ніби встав яскравий маяк, на який тепер уже безпомилково виходили літаки.

Заграву пожежі, що піднялася над селом, було добре видно із землі. До льотчиків приєднались артилеристи. Тепер не тільки сніговий, але й вогневий вихор бушував над тими, хто вибігав із хат, одягаючись на ходу. Залишатись у Шендерівці стало неможливим, бо при великій скупченості кожен осколок міг знайти жертву. Втрати оточених все збільшувались...

Перед походом, як свідчать полонені, їм видали чотириденну порцію шнапсу. І ось наприкінці ночі дві величезні колони, що розтягнулись на багато кілометрів, вийшли від Шендерівки на південь. Це був похід відчаю, і те, що вся ця стомлена, зневірена, голодна маса людей рухалась у поході компактним строєм, було безперечно помилкою командування ворога. Так у всякому разі одностайно говорили наші командири, які зібрались за столом гостинного танкіста.

Бо й насправді, хіба не простіше було розосередити ці маси, розтектись, розтанути в мороці заметільної ночі, розпорошитись на десятки і сотні дрібних груп, які могли б у переважній своїй більшості без великих труднощів просочитись крізь заслони, як вода через решето? Часто з успіхом робили так наші великі частини, які були