Ярина Каторож - Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2

Спершу просто кидатимусь стрілами, — всміхнувся він ширше. Але я знову бачила його погляд — оцінюючий, прохолодний. Мені стало не по собі. Я подивилася на Тиграна — той вагався. Але зрештою кивнув.

— Спробувати варто. Але тільки якщо ти не проти.

Якусь мить тривала тиша. Я бачила, як схвильовано позирає на мене Либідь, а Златодара хмурилась. Я подивилась на неї іншим поглядом — довкола рук дівчини закручувалась енергія. Вона готується мене захищати.

Злата не мала таких сил, як я, але теж була здатна творити дивовижне. І бути небезпечною.

Від цього мені стало трохи легше.

— Не проти.

Ханнине обличчя було спокійним. І це насторожувало ще більше, ніж миті, коли в її очах горіли пристрасть чи незадоволення.

Всевлад дістав з сагайдака стрілу. Довгу, витончену, зі сріблястим наконечником. Мить постояв, наче в задумі, а тоді кинув нею в мене — але не так, щоб влучити гострим кінцем і вразити, а як кидають палицю, щоб зловив пес, — боком.

Рухом, який вже ставав звичним, я вдарила батогом, збиваючи ціль.

Стріла вільно пройшла крізь загуслий простір і, розрізавши його навпіл, вдарила мене в стегно древком.

Батіг — звичний, міцний — раптом поплив, як розтоплена гума, ставши двома окремими частинками, і я розтиснула пальці. Повітря ще якусь мить тремтіло недовершеними фрагментами, а тоді знову стало нормальним.

Всі вражено завмерли.

— Ти знав? — спитала Ханна Всевлада, порушивши тишу.

— Ні. Підозрював щось таке. Але напевне не знав, — мовив він тихо.

— І що це означає? — запитала я. Голос прозвучав хрипко.

Ханнині очі видавались кригою.

— Що ти не маєш від нас захисту. Сила Стожара не має впливу на зброю дарвенхардців.

* * *

Червонясте світло вогнища вихоплювало бліді обличчя, хутряні плащі та переливалось полум’яними краплями на зброї. Тріскотіння замерзлих гілок, які поїдав вогонь, незвично голосно ляскало по вухах, відволікаючи від думок.

Того вечора всі були пригніченими, особливо — мої друзі. Дарвенхардці теж від відкриття не були в захваті, адже нам могла б знадобитися моя майстерність в протистоянні, якби виникла така потреба. Нас дуже мало, а що далі ми просуваємось на північ, то більше стає довкола людей. Більше підкорених, більше белатів. І більше дарвенхардців. Не треба викривати себе, варто щомиті пильнувати. Та якби довелось... я буду беззахисною.

— Ти знаєш, чому так? — спитала я Всевлада. Ми всі сиділи довкола вогнища.

Він поглянув на Ханну:

— Пам’ятаєш, я колись запитував тебе, чи ти склала присягу, як усі дарвенхардці, і що все робиться не просто так?

Вона кивнула.

— Так. Я вколола долоню шипом свого лука та пролила кров у чорну чашу в палаці Величного Медії. Але я думала, це звичний ритуал. Просто символічний.

— Ні, це не так. Я не знаю ще всього, бо цілком про минуле чаші розповідають тільки одні Величні іншим. Навіть Спадкоємці не знають усього. Та мене попередили, що коли ми вливаємо свою кров до неї, то стаємо пов’язаними з іншими дарвенхардцями та Циркутою. Незворотно. Та посудина — мов серце військових сил імперії. Тисячі й тисячі дарвенхардців пролили свою кров в неї, а вона не наповнюється, бо всотує рідину. Після присяги нам стає важко не підкорятись наказам. А напасти на свого або на справедливо незасудженого до покарання белата — то справа взагалі майже неможлива. Та присяга просто не дозволить. А ще... наші стріли та шипи луків вмочують після виготовлення в кров у чаші. Тому, гадаю, вони й можуть вразити Анну. А ще... я чув, що першою кров’ю, яка влилась до тієї посудини, була кров Стожара. Тому що навіть дарвенхардці не могли б рівнятись до вас силами, якби не мали переваги, — чоловік поглянув на мене. — Після присяги ми скріплюємо її невинною кров’ю. І після цього клятва перекреслює шлях назад.

Останнє я й так знала. Відчула, що маю справу з убивцями ще до того, як побачила цих двох. Тоді, у лісі, коли мені верталась моя пам’ять, а Ханна з Всевладом випадково на мене натрапили.

— То он як відбулось завоювання Патрії. Ніхто не міг здолати Стожарів. Крім дарвенхардців, — прошепотіла я.

— Так. А ще... Стожари з того часу не народжуються на її землях. Я не знаю, чи зумисне так було зроблено, чи сталось випадково. Бачиш, в Дикому краю, вже за межею Циркути, бувають люди, як Златодара. Що мають дар, але не такий могутній. Та на землях Циркути ніхто таким не з’являється на світ. Наша присяга, вочевидь, просто вливається краплинами до якогось прокляття, чи як це назвати. Щось було зроблено з землями імперії, особливо — патрійськими. Щит, який творять мої татуювання, якраз проти твоїх, Стожаре, сил. Бо в фарби, якими наносять такі малюнки, додають кров із тієї чаші. Тому Спадкоємці мають захист значно потужніший, ніж інші дарвенхардці. Повір, якби я не хотів, аби ти проникла в мої думки, ти б не змогла цього зробити.