Галина Бабич - Професор Шумейко

Майже порожнє місто, а біля корпусів по вулиці Ломоносова народу тьма-тьмуща. Батьки. І чого їм побиватися?! Знало тоді і велике, і мале, тобто і ректор, і абітурієнт, що конкурс у київських вишах мінімальний (якщо не сказати нульовий). А на окремих факультетах — узагалі недобір.

Іван Митрофанович — філолог, тому направили його в аудиторію, де на дверях написано: «Письмова робота з української мови і літератури (твір)».

Сучасна людина повинна знати, що на ті часи слово «тест» плутали зі словом «тост». То ж у 80-х роках ХХ століття тестувань не було в природі. Перед тобою аркуш паперу в широку лінію. Сиди собі три астрономічні години і твори. Секретність під час вступу була приблизно така, як у часи, коли вчені-фізики разом із Сахаровим розробляли водневу бомбу. Теми творів, екзаменатори, аудиторія — усе під великим секретом. Кожна письмова робота мала свій шифр, номер. Тому після перевірки творів починалася ще довга й марудна «ручна робота» (роз-печатка), бо комп'ютерів, як відомо, не було. Отже, абітурієнт був не Петровим, не Шостаковим, не Івановим, а всього-на-всього номером, як ото колись у зеків. Та у підсумковій відомості все повинно збігатися: оцінка, прізвище абітурієнта, його екзаменаційний лист.

Та й я морочу голову читачеві, усі викладачі добре це знають, краще кілька слів про атмосферу. Напружена. Абітурієнт боїться екзаменаторів, а ті в свою чергу — служби безпеки. За радянських часів: об'єктивність і справедливість — понад усе.

Опинившись в аудиторії з двома жін-ками-екзаменаторами, Іван Митрофанович не звертав на них жодної уваги, скажу вам більше, його навіть не цікавило, хто і як пише. Чоловік думав про дітей. Як долетіли, чи зустрів їх брат, як влаштувалися. Для порядку один раз пройшовся по аудиторії, тоді сів за стіл читати газету.

— І чого ви, шановні (на жаль, не знаю імені й по батькові), як маятник, ходите весь час по аудиторії? — запитав молодшу.

— Щоб не списували!

Якомога тихіше старий зашепотів:

— Нехай хтось і спише. Наче ви не знаєте, що цього року конкурс мінімальний. Сам декан відверто сказав.

Молодша екзаменаторка, мало сказати, обурилася. Обличчя вкрилося плямами, аж браслетки зацокотіли: цок-цок-цок. їх до біса було на обох зап'ястках.

Іван Митрофанович пильніше придивився до неї. Вона навіть вродлива. Не сподобалася лише спідниця зі шкіри. Нормальні люди (як мій батько) з такої шкіри шили чоботи, — подумав.

«Я таки не в часі! Не в теперішньому часі... Треба погасити якось міні-кон-флікт.»

— Як вас, шановна, величати?

— Вікторія Анатоліївна!

— Прегарно, милозвучно...

Вікторія Анатоліївна звикла не до таких банальних компліментів, а тому, ігноруючи діалог, підійшли до колеги старшої за віком, огрядної жіночки, про яких кажуть: спочатку в дверях з'явиться бюст, потім вона сама. І ще одна портретна деталь: на голові — копиця жовтогарячого кольору. Іван Митрофанович вмить детермінував: пожежна машина.

— Стелло Павлівно! Професор наш — антипедагог. Щойно мені таке брякнув.

— Не звертайте, Вітусю, уваги. Наші професори сьогодні — суцільні диваки. Не те що колись було.

Сказала і по рядах — цок-цок-цок (у неї черевички на високих підборах).

— Мамаша! — перехопив її морячок. — Слово «абітурієнт» пишеться з м'яким знаком?

Стелла Павлівна спочатку скипіла, а потім стримано підійшла до морячка і щось пошепки йому сказала.

Іван Митрофанович того не чув, проте міг би і спросоння переказати дослівно.

— У цій аудиторії ні тьоть ні дядь, а тим більше мамаш немає! Є екзаменатори. Надалі з подібними запитаннями не звертатися!

Аудиторія принишкла, з усіх сил напружувала свій мозок, а головне — пам'ять, щоб замість білого аркуша з'явилося те, що ми називаємо «твір».

Надійшла черга познайомити читача з абітурієнтом. Пріє, бідака, у чорному кітелі, прикрашеному значками. Можливо, серед них були й державні нагороди, екзаменаторів жіночої статі вони не цікавили, а Іван Митрофанович нічого не тямив у тих «цяцьках». Морячок сидів собі, проте на аркуші в широку лінію не з'являлося жодного рядка. Ой, біда. Я ж чотири роки на підводному човні марив вивчати морське право! Подався до Києва, бо всі в одну душу (батьки, друзі): там через Чорнобиль малий конкурс. Оце ще раз перепитую екзаменатора і, клянусь небом з морем, писатиму так швидко, як мати лузає насіння.

— Екзаменаторе! У слові «мотузки» пишеться «а» чи «о»? Бо в нашому селі кажуть «матузки», а на дошці написано «Давид Мотузка»?

— Боже милосердний! Це знову морячок-придурок, — доволі голосно сказала Вітусі «пожежна машина».

Аудиторія враз забула, що складає вступний екзамен на юридичний факультет, і зірвалася вибухом сміху. Для цього була причина, бо більшість читала роман А. Головка «Бур'ян».

Втихомирив абітурієнтів Іван Митрофанович. А потім... Слова Вікторії Анатоліївні ніхто не надавав. Вона звикла сама брати.

— Ще третє запитання, і ви, шановний, кладете свою роботу сюди (ткнула пальцем на стіл) і шуруєте прямісінько в річпорт.