Андрій Любомирович Войницький - Новини

її пташиний слух упіймав зміст і миттєво відсепарував його від мільйона інших звуків нічного клубу. Вона нахилила вбік маленьку голівку.

І шакали кинулись.

Кров’ю було заляпане геть усе — наш одяг, крісла, навіть кермо.

— Бачиш десь аптеку?

— Ні хріна не бачу!

— Нічо, тут поряд мій кіоск.

— Ти ще й кіоски тримаєш? — здивувався я.

— Я все тримаю.

— Зараз же ніч, зачинено...

— У мене все відчинено.

Саша розкурив цигарку, передав мені, розкурив іншу, встигаючи між тим крутити баранку. Я попросив показати ствол, і він байдуже передав його мені.

— В таких ситуаціях без вогнепалу ніяк,— прокоментував я, стискаючи рукоятку. Було приємно відчувати вагу зброї.

— Таких ситуацій ще не було,— пихтів цигаркою Саша, вивертаючи на якесь подвір’я.— Хоча, ти правий, вже давно треба було...

У нього запілікав телефон. Саша глянув — відповідати чи ні, трохи забарився, але все ж таки відповів.

— Що за муйня у «Вегасі»?! — з ходу закаркала трубка так гучно, що я добре все чув.— Ти, бля, що — неповноцінний?!

— Нас там мало не вбили! — накручено загорлав Саша.— Артур — усе! Там нова сука-менеджер! І трахана охорона з «Ескобару»! Ви мали знати і заздалегідь домовитися!

— Це твої, бля, проблеми! Сам і вирішуй! Кха-кха-кха!..— незрозуміло й дико зашкварчав динамік.

— Ні, це ваші проблеми! Там ваш пральний порошок залишився!

— Та ти що, остаточно осолопів, гівно?! Кха-кха-кха!!!

— Мені потрібен захист! — переконував Саша нервово.— Інакше мене просто вб’ють! Хто тоді вам бабло в зубах буде носити?!

— Ти там сам?

Саша скоса глянув на мене. Я мовчав.

— Сам.

— Слухай уважно, дебіл! Кха-кха-кха! Кха-кха! Домовся з тією сукою!

— Та хай вона нах іде!

— Завалі хлєбальник, салабон, і слухай уважно!!! Домовишся з нею!!! Яким чином — твої проблеми! Якщо хочеш, зроби їй кунілінгус! Ні — паяльником катуй! Але діло повинно йти! Всьо. Роби!

Співрозмовник вимкнувся.

— Підорас,— Саша знов крутнув кермо.— Як же ж тебе земля носить... Ну, нічого... Вже недовго... Зараз будемо на місці...

Ми опинилися у типовому дворі спального району, по периметру якого чатували потворні дев’ятиповерхівки. І все інше тут було типове — дитячі майданчики, дитсадок, пірамідальні тополі, контейнери для відходів. З таких саме дворів-клітин і складається організм, що зветься Харковом. За межею центру наше місто — нудний радянський постапокаліпсис з вибитими дощенту шляхами, як і будь-який інший український «мільйонник». Ми вибралися з машини і попрямували до кіоску. Це був непоказний металевий рундук з маленьким заґратованим віконцем, в якому ледь-ледь блимав вогник. До скла були приліплені роздруковані на кольоровому принтері картинки з написами: «Aroma mix», «Бомбей», «АК-47», «Буратіно», «Сталін», «Ленін», «Ямайка».

Саша постукав у віконце:

— Германе! Відчиняй! Начальство приїхало! Спиш на роботі?

У кіоску почувся рух, потім з дверцят позаду з’явився немолодий лисий карлик у розтягнутому білому светрі. На зріст він був десь мені по пояс. Мені нечасто в житті доводилося бачити карликів, тому я не одразу зрозумів, що до чого, і витріщився на нього, наче баран на нові ворота. Втім, він також витріщився на нас.

— Оце так! Ви що, під поїзд потрапили? — тембр голосу в нього був, наче в робота-андроїда в старому фантастичному кіно.

— Точніше й не скажеш.

Ми увійшли в кіоск. Він був розміром із собачу буду, навіть доводилося пригинатися.

— Як сьогодні? — спитав Саша.

— Аншлаг! Три з половиною... Та з вас же тече! Зараз, зараз...

— Є тут якась аптека?

— Зараз, кажу,— карлик заметушився,— в мене все є... От горе... Хто ж це вас так?

Усередині було дуже накурено. На залізних дверях висів настінний календар за 1998 рік з голою філіппінкою на пляжі. Під ним були рядками наклеєні картинки від упаковок з-під спайсів: троянда, автомат Калашникова, профіль Ілліча, скажений пес з витріщеними очима, смайлики, Боб Марлі. Десь із півсотні різних картинок і назв.

У кіоску було затісно; мініатюрному Герману простору цілком вистачало, а я відчував себе як у ліфті. Саша опустився на стілець. Герман розкупорив склянку з йодом, приклав ватку до Сашиної брови. Я також присів на щось, побачив старенький електричний чайник, чашки-ложки, пачку чаю, мокрий бульбулятор і ряди довгих коробок зі спайсами під віконцем.