Марк Сідоній Фалкс - Звільни свого внутрішнього римлянина

багатство є благом, нагадайте йому байку про сільську мишу. Одного разу її навідала давня приятелька — міська миша. Сільська жила в скромно умебльованій маленькій нірці, але, коли в неї бували гості, приймала їх дуже привітно. Вона не поскупилась і запропонувала своїй міській товаришці ріпи, ощадливо схованої на зиму, та колосків. Вона навіть подала їй суху сливу і відгризла для подруги шматочок бекону, припускаючи, що така їжа гості, котра бувала в бувальцях, ліпше смакуватиме; сама ж господиня вдовольнилася простими зернами полби. Нарешті міська миша сказала: «Навіщо тобі жити в таких нестатках біля дикого лісу? Чи не краще переїхати до міста з усіма його вигодами? Послухайся доброї поради: ходімо зі мною, і ти на власні очі побачиш, чого сама себе позбавляєш. Зрештою, тільки раз живемо на світі, а життя таке коротке».

Вона таки вмовила сільську мишу йти з нею до міста; подруги вирушили в дорогу разом і до ночі якраз дісталися міських воріт. Міська миша привела товаришку до розкішного палацу з червоними килимами на підлогах і роззолоченими лежаками зі слонової кістки. На столі стояли залишки багатої трапези з минулого вечора. Тепер міській миші випала роль господині, і вона старалася з усіх сил, пригощаючи гостю вишуканими стравами з тарілок, на яких залишилося чимало недоїдків, а потім, задоволена, прилягла на столі і почала розважати товаришку побрехеньками з міського життя. Раптом двері зі страшним гуркотом розчинилися. Миші з жахом заметалися в пошуках виходу, а гавкіт собак чувся все ближче та ближче. Нарешті мишам поталанило знайти крихітну шпаринку під стіною і услизнути від своїх страшних переслідувачів. Коли подруги вибігли з палацу, сільська миша обернулася до своєї товаришки й сказала: «Прощавай, подруго, такого життя для себе я не бажаю. Мені досить для щастя своєї хатинки в лісі, простої, але без таких от сюрпризів».

Ця казка навчає нас не захоплюватися буйством і розкішшю міського життя. Проте вона також свідчить і про користь дружби. У надзвичайно коротку мить нашого перебування на цій землі слід постійно шукати тих, кого ми зможемо полюбити і хто у відповідь полюбить нас. Доброзичливість і прихильність — ось найвищі радощі життя. Мій дорогий друг Сципіон, наприклад, завжди залишається зі мною, попри той факт, що його забрала раптова смерть. Його звершення продовжують жити в нас і надихати кожного, хто прагне досягнути в житті чогось вартісного. Саме такі товариші потрібні і вам: вірні, принципові та доброчесні. Проте люди найчастіше шукають у друзях зовсім іншого. Вони хочуть, щоб товариші доповнювали те, чого їм самим бракує, і очікують від них якостей, яких самі не мають. Будьте шляхетною людиною і намагайтеся знайти таких, як ви. Якщо ви зумієте це зробити, вас об’єднає з друзями стійка прихильність, яку ніколи не затьмарять такі пристрасті, як заздрість або жадібність, що вже зробили своїми рабами більшість інших людей. Навпаки, ваші справжні друзі отримуватимуть насолоду від вашої взаємної рівності і не зупиняться ні перед чим, аби тільки вам допомогти, знаючи, що ви за необхідності вчините так само. Вони ніколи не попросять вас ні про що безчесне чи несправедливе і водночас любитимуть вас і поважатимуть. Я не перебільшу, якщо скажу, що справжні друзі відчувають одне до одного глибоку повагу. Той, кому випало щастя мати таку дружбу, володіє безцінним скарбом.

Своїм найдавнішим товаришем я вважаю Вестриція Спурінну і, мабуть, іще ніколи не проводив часу так добре, як нещодавно, коли гостював у нього в маєтку. Він уже дуже літній, але продовжує залишатися для мене зразком шляхетно прожитого життя. Я люблю, коли люди планують своє життя і живуть акуратно та розмірено, подібно до руху зір. Безлад і поспішність можуть бути прийнятними для молодості, але людині поважних літ, чиї зусилля і амбіції залишилися в минулому, безсумнівно, більше личить спокійне, правильно організоване життя. Так Спурінна й живе, рухаючись розмірено, ніби місяць. Зранку він залишається в ліжку до другої години, потім кличе рабів, щоб принесли його взуття і допомогли вдягнутися. Після цього він вирушає на прогулянку, під час якої проходить три милі. Після повернення один із рабів читає йому вголос яку-небудь книжку. Якщо у Спурінни гостює хтось із друзів, він запрошує гостя приєднатися, і час пролітає в розмовах на найвеличніші теми. Яких оповідей про старі добрі часи можна тоді наслухатися! Скільки господар розповість про колишні шляхетні діяння та видатних мужів! Але при цьому він залишається таким скромним і делікатним, що ви не будете сприймати його слова як лекцію, хоча й дізнаєтесь у цей час набагато більше, ніж за всі свої шкільні роки.

Далі в розкладі Спурінни стоїть семимильна поїздка верхи, після якої він іще одну милю проходить пішки. Потім він повертається до свого кабінету, де складає найвишуканіші ліричні вірші надзвичайно повчального змісту грецьким і латинським метром. Якщо поталанить, він їх вам почитає. Вірші Спурінни завжди сповнені витонченості, дотепності та сили духу. Після того як йому повідомлять, що настав час купання (зазвичай це буває о дев’ятій годині взимку й о восьмій — улітку), він гуляє оголений на сонці, якщо немає вітру. Потім вправляється з м’ячем — із повною самовіддачею, бо добре розуміє, як подібні вправи допомагають виграти битву зі старістю, що неухильно насувається. Після купання він лягає і трохи відпочиває перед обідом. Стіл накривають зі стильною простотою та вишуканістю. Столове срібло там старомодне, без надмірної пишноти, наїдки подають у бездоганному коринфському глиняному посуді. Під час обіду виступають актори: декламують комічні вірші, що допомагають підтримувати невимушену атмосферу. Застілля триває і тоді, коли вже настане темрява, але час тече зовсім непомітно. Нарешті господар виходить, ніколи не переїдаючи та не перепиваючи вина. Завдяки такому способу життя Спурінна і досі являє собою зразок здоров’я та процвітання, хоча йому майже сімдесят сім. Його слух і зір залишаються бездоганними, тіло — активним, розум — жвавим. Єдине, у чому проявляється його вік, — у мудрості. Ось життя, що його кожен із нас має прагнути після того, як складе із себе тягар турбот і суспільних обов’язків.

Це нагадує мені про великого Манія Курія, котрий, завдавши поразки самнітам, сабінянам і царю Пірру, відійшов від справ, і роки, що йому залишилися, провів у простоті та скромності сільського життя. Який же то був сильний характер! Коли самніти принесли йому в дарунок цілу гору золота, він із поблажливою усмішкою відмовився від принесеного: «Золото не приносить слави, — сказав він, — її приносить тільки правління тими, хто його має».