Міхаель Андреас Гельмут Енде - Нескінченна історія

Перед ним, біля діри в стіні, прикутий ланцюгом, лежав велетенський, напівмертвий від голоду вовкулака. Він таки справді вми­рав. Ребра вовкулаки, порослі запаршивілим хутром, мож­на було перерахувати всі до єдиного, а хребет випинався, наче зубці пили. Вовкулака лежав, майже не дихаючи, з його напіввідкритої страхітливої пащі висолопився довже­лезний язик.

Атрею тихо наблизився до покруча. Зачувши його, вов­кулака різко підвів масивну голову. У його потьмянілих очах спалахнув зеленавий вогник.

Якийсь час вони мовчки розглядали один одного. Це тривало доволі довго. Нарешті прозвучало гарчання вовку­лаки - тихе, одначе грізне:

- Іди собі геть! Дай мені спокійно вмерти!

Атрею не поворухнувся. А тоді так само тихо відповів:

- Я почув, як ти кликав, і тому прийшов.

Голова вовкулаки знову безсило повисла.

- Я нікого не кликав, - гаркнув він. - Це було моє ри­дання.

- Хто ти? - запитав Атрею і наблизився до покруча ще на крок.

- Я Ґморк, вовкулака.

- Чому ти прикутий ланцюгом?

- Ідучи, вони забули про мене.

- Хто - вони?

- Ті, хто прикував мене тут.

- А куди вони пішли?

Та Ґморк не відповів. Вичікувально і довго дивився він на Атрею своїми напівзаплющеними очима. Минуло трохи часу, перш ніж він запитав:

- Ти нетутешній, малий чужинцю, ти не з цього міста. І навіть не з цієї країни. Що ти тут шукаєш?

Атрею спохмурнів.

- Мені невідомо, як я сюди потрапив. Як називається це місто?

- Це столиця найзнаменитішого краю в цілій Фантазії, - відказав Ґморк. - Про жоден інший край, про жодне інше місто не розповідають так багато казок. Та й тобі, мабуть, доводилося дещо чувати про Місто-Примару в Країні Пото­лочі, чи не так?

Атрею поволі кивнув.

Ґморк не зводив з хлопця свого тяжкого погляду. Його вражало, що цей зеленошкірий хлопчина так спокійно, без жодного страху дивиться на нього своїми чорними очима.

- А ти? Хто ти такий? - запитав він.

Атрею на мить замислився, перш ніж відповісти:

- Я-Ніхто.

- Що це означає?

- Це означає, що колись у мене було ім’я. Але його не варто більше вимовляти. Тому я - Ніхто.

Вовкулака злегка вишкірився, оголивши свої страхіт­ливі зубиська: це мало означати, що він сміється. Він над­звичайно добре знався на найпотаємніших, найтемніших глибинах душі, отож вовкулака відчув, що, розмовляючи з хлопцем, має справу з цілком достойним противником.

- Якщо це так, - проказав він хрипко, - значить, Ніхто мене почув. Ніхто до мене прийшов. І тепер Ніхто промов­ляє до мене в мою останню годину.

І знову Атрею кивнув. А тоді поцікавився:

- А що, Ніхто не може звільнити тебе від ланцюга?

Зеленавий вогник в очах вовкулаки спалахнув із новою

силою. Він облизнувся.

- Невже ти дійсно це зробиш? - видушив із себе Ґморк. - Ти готовий звільнити голодного вовкулаку? Невже ти не знаєш, що це означає? Ніхто не може бути впевненим у ме­ні!

- Так, - сказав Атрею, - але я ж якраз і є отой Ніхто. А коли так, то чого я би мав тебе боятися?

Він хотів наблизитися до Ґморка, але той знову сильно і страшно загарчав. Хлопець відсахнувся.

- Може, ти не хочеш, щоби я тебе звільнив? - запитав

він.

Здавалося, вовкулака нараз відчув страхітливу втому.

- Але ж ти і не зможеш цього зробити. Бо як тільки ти, хлопче, підійдеш до мене достатньо близько, я хоч-не-хоч роздеру тебе на шматки. Це тільки трохи віддалить мою смерть, десь на годину чи дві. А тому краще тримайся від мене подалі та дай мені спокійно вмерти.

Атрею розмірковував.

- Можливо, - проказав він нарешті, - я зміг би знайти для тебе трохи якоїсь їжі. Мені треба було би піти до міста, на пошуки.

Ґморк знову поволі розплющив очі й тяжко зиркнув на хлопця. Зелений вогник у його очах згас.

- Забирайся під три чорти, малий недоумку! Ти що, хо­чеш тримати мене при житті, аж доки сюди не прийде Ні­що?

- Я подумав, - знітився Атрею, - якби я приніс тобі їжу і якби ти наситився, то, може, я зміг би до тебе наблизити­ся, щоби звільнити тебе від ланцюга...

Ґморк заскреготав зубами.

- Якби це був звичайний ланцюг, я б його давно вже перекусив. Хіба ти цього не розумієш?

Ніби на доказ цих слів він ухопив зубами ланцюг, його страхітливі щелепи голосно клацнули. Далі вовкулака пос­микав ланцюг, пошарпав його, а тоді відпустив.

- Це заклятий ланцюг. Тому мене може звільнити ли­ше той, хто наклав на мене ці пута і це закляття. Але цього ніколи не буде.

- Чому - ніколи? Хто ж їх наклав?

Ґморк заскавулів, заскімлив, ніби побитий пес. Щойно за якийсь час заспокоївся настільки, що зміг відповісти:

- Це була Ґая, Княгиня Темряви.

- І куди ж вона поділася?

- Канула в Ніщо - як і решта.

Атрею пригадалася божевільна процесія потолочі, що її він бачив за містом, бредучи у тумані.

- Чому ж тоді, - пробурмотів він, - чому вони не втек­ли, чому віддали себе на поталу Ніщо?

- Усі вони втратили надію. Таких, як ви, це позбавляє сили. Ніщо притягує вас, і жоден з вас не може йому довго опиратися, ніхто з-поміж вас не здатний протистояти Ніщо.

Говорячи це Ґморк зайшовся недобрим, нутряним смі­хом.

- А ти? Хто ти? - допитувався Атрею. Ти розповідаєш про це так, ніби сказане тебе не стосується.

Ґморк знову зиркнув на нього тим своїм причаєним по­глядом.

- Бо я не один із вас.

- То хто ж та тоді?

- Хіба тобі не відомо, хто такі вовкулаки?

Атрею мовчки похитав головою.

- Ти тільки й знаєш, що Фантазію, - мовив Ґморк. - Однак є ще й інші світи. Світ людських дітей, наприклад. А є і такі істоти, котрі не мають власного світу. Зате їм дано бувати у різних світах, переходити з одного світу в інший. Я належу саме до таких. У людському світі я перевтілююся в людину, хоч я не людина. У світі Фантазії я набуваю по­доби фантазянина, але я не один із вас.

Атрею повільно присів навпочіпки і подивився на вми­раючого вовкулаку своїми великими темними очима.

- То ти бував у Світі людських дітей?

- Я багато разів переходив зі Світу людських дітей у світ Фантазії - і навпаки.

- Ґморку, - тихо прошепотів Атрею, якому раптом за­тремтіли губи, та так, що він не зміг цього приховати, - а ти не міг би мені сказати, як можна потрапити у Світ людсь­ких дітей?

У Ґморкових очах знову зблиснули зелені іскри. Здава­лося, ніби він щосили намагається затамувати регіт.

- Для тебе