Михайло Сергійович Грушевський - «Ілюстрована Історія України»

зносин з західнїми землями, латинські печатки. По більших містах осїдають кольонїї німецькі на німецькім праві, пересаджуючи західні впливи на Україну. В описах тутешніх церков раз у раз стрічаємо предмети за-хіднього виробу або фасону. Але мистецтво стоїть на основі русько-візантийській, людність міцно держить ся свого і в своїх латинських грамотах князї зазначують свою національну свідомість титулуючи ся „князями всеї Малої Руси".

Взагалї національне культурне житє України XI XIV вв. представляється дуже інтересно; воно повне житя, руху, енергії, обіцювало богато своїй народности, а навіть і культурному людському житю взагалї. Страшенно жаль, що упадок державного житя не дав йому розвинути ся й підрубав його в самім корені. Правда, простому народови не солодко жилося під своїми князями та боярами, і мало його тїшили ті культурні задатки. Але не стало лекше йому, як на місце своїх прийшли чужі пани. Обставини суспільні й економічні через те не покращали, а погіршали, становище народу—також. А національному і культурному житю нанесено удар, від котрого воно не могло поправитися і до нинішнього дня.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ. Доба литовсько-польська

43. Перехід українських земель під литовських князів

Друга половина xiii і потім xiv вік були свідками незвичайно скорого і видатного роспросторення власти литовських князів над сусідніми землями білоруськими, а потім і дальшими, українськими. Найбільш запізнене в своїм розвою в своїх глухих лїсах, найбільш відстале зпоміж усіх народів сеї сїмї племя литовське було загрожене під той час в самім своїм істнованню німецьким рухом в литовські краї. Напружуючи всї сили в боротьбі з ним, воно розвиває незвичайно живу організаційну діяльність і немов щоб скріпити себе силами культурними, починає поширювати свою зверхність над сусідніми словянськими, більш культурними краями. Се виразно зазначило ся в серединї XIII в., за князя литовського Мендовга, і затрівожило короля Данила, що сам думав про як найбільше поширеннє своєї власти над сусідніми землями. На спілку з польськими князями і Німцями Данило задумав зломити Мендовга й почав з ним війну. Мендовг, щоб відвести Данила, відступив його синови Романови деякі з своїх земель вдержаву; потім Мендовгів син Войшелк другому Даниловичу Шварнови передав усе князівство Литовське. Та Шварно скоро вмер, а Данилові сини не вміли використати нагоди. Мендовгову спадщину забрали иньші литовські князї та знову начали поширювати свою власть над сусідніми землями.

В першій четвертині XIV в. більша половина білоруських земель стояла вже під властю литовських князів і вони почали простягати руки також до земель українських. При останніх Даниловичах галицьких, або зараз по їх смерти литовські князї захопили землю Берестейсько-Дорогичинську (Побуже). Ще перед тим мабуть забрали вони землі припетські, Туровопинські. Про якогось князя литовського Вида оповідаєть ся, що він в тих часах захопив великий шмат Деревлянської землї, себто київського Полїся. При князі Гедиминї в 1320-х рр. уже й Київ стояв під литовськими впливами, хоч тутешні князі були нїби під зверхністю татарською (згадуеть ся тут якийсь маленький князець Федір на імя). Таким чином вибір Любарта Гедиминовича галицькими та волинськими боярами на місце Юрия-Болеслава тільки йшов на зустріч сьому походови литовських князів на українські землї. І вибір сей найкраще показує, на скільки сей похід був мало противний місцевому громадянству, коли воно само з своєї волї закликало до себе литовських княжат.

Се поясняєть ся тим, що литовські княжата, засїдаючи по українських та білоруських землях, старались у всїм приноровити ся до місцевого житя, його порядків і культури. Вони старали ся як найменьше вносити змін в місцеві обставини: „ми старини не рушаємо, а новини не уводимо", було їх правилом. Вони приймали православну віру, місцеву культуру, мову, одним словом—ставали українськими або білоруськими князями, тільки з нової литовської династиї, й по змозї старали ся далї продовжувати давнїйше заведені порядки місцевого житя. З другого ж боку громадянству не раз таки приємно було, приймаючи литовського князя, покінчити з пережитими, докучливими княжими відносинами старої династиї, а навіть у громадах, що свого часу виривали ся з-під княжої власти й піддавали ся під татарську зверхність, встигла наскучити й татарщина, особливо як настали непорядки в татарській Ордї, з кінцем XIII віку. Литовське ж князівство було в повній силї; приймаючи литовського князя, люде могли сподївати ся, що у князїв литовських знайдуть захист і оборону у всяких тяжких обставинах. Прикро було тільки князям зрікати ся свого пановання; але й тут часто укладало ся так, що й сї князї зіставали ся на своїх волостях, тільки мусїли признати над собою власть литовського князя, що засідав у столицї їх землї.

Через те й бачимо, що українські землї одна по другій, без війн і боротьби, тихо і непомітно, переходять під власть литовських князїв, і навіть в джерелах наших не завеїди про се згадуєть. ся (правда, що місцевих літописей з сього часу не маємо, а в чужі рідко звістки про се залїтали, саме тому що землї прилучали ся литовськими князями „без ґвалту і крику").

І так, як ми бачили вище, в 1340 р. князь Любарт Гедиминович засів на столі галицько-волинськім і вважав ся князем галицьким до р. 1349, до походу Казимира, а Волинею правив довго, до самої смерти своєї, більш як сорок літ.

Ольгерд Гедиминович. великий князь литовський, в 1350-х роках, вмішавши ся в смоленські справи, захопив сусїднє Брянське князівство в північній Чернигівщинї, а далї позабирав і князівства полудневі. В головних городах—в Чернигові, Новгороді Сіверськім, Стародубі позасідали князі з литовської династиі, на меньших волостях зістали ся князї з давньої династиї, під властю князїв литовських.

Десь коло р. 1360 забрав Ольгерд під свою власть землю Київську, скинувши останнього киїйвського князя, Федора на імя, та посадив на його місце свого сина Володимира. Земля була підупала, сильно спустїла під татарською зверхністю, але величезна, бо до Київа рахувало ся й цїле Задчіпровє, що дав-иїйше належало до Переяслава.

Татари, що вважали Поднїпровє своїми улусами, підвластною землею, схотіли мабуть уступити ся за князем Федором, як своїм підвласником, але Орда тодї була зовсім розбита і безсильна. Ольгерд пішов з військом в полудневу Київщину, погромив татарське військо й забрав під свою власть не тільки Київщину, але Поділе, що теж стояло досі під. властю Орди. Братаничі Ольгер-дові, сини Коріята Гедиминовича, позасідали в подільских городах, почали будувати кріпости від Татар й збирати людей. Ось як оповідає про се записка, писана в другій чверти XV в.:

„Коли господарем Литовської землї був великий князь Ольгерд, він пішов з литовським війском в поле (степ) і побив на Синій воді Татар,