Жюль Верн - П'ятнадцятирічний капітан

— Так… можливо, — пробурмотів юнак.

Коли вони підійшли до грота, сніданок був уже готовий. Снідали тим самим, чим учора вечеряли — консервами й сухарями. Гарріс жадібно допався до їжі.

— Ну, — сказав він, — я бачу — ми не пропадемо з голоду дорогою! Але що буде з отим бідолашним португальцем, про якого говорив мені наш юний друг?..

— А! — мовила місіс Уелдон. — Дік Сенд уже розповів вам, що Негору зник?

— Так, місіс Уелдон, — відповів юнак. — Я хотів дізнатися, чи містер Гарріс не зустрів Негору.

— Ні, я його не зустрів, — сказав Гарріс. — Та не варто думати про цього дезертира; краще займімося останніми приготуваннями. Вирушимо, коли ви забажаєте, місіс Уелдон!

Кожен узяв свою ношу. Геркулес допоміг місіс Уелдон сісти в сідло. А малий Джек з іграшковою рушницею за плечима вмостився попереду неї, і не думаючи подякувати тому, хто віддав йому такого чудового коня.

Джек заявив матері, що сам правитиме «конем цього містера».

Малому дали в руки вуздечку, і він відчув себе справжнім начальником загону.

Розділ XVI

У ДОРОЗІ

Пройшовши кроків триста берегом річки, загін вступив у праліс. Не без страху — хоч і без жодної на те підстави — Дік Сенд поглядав на ці нетрі, що їх нелегкими стежками він і його супутники мандруватимуть протягом десяти днів.

А місіс Уелдон — жінка й мати, яку небезпеки, здавалося, мали б лякати вдвічі дужче, ніж чоловіків, — не почувала ніякої тривоги.

Її спокій грунтувався на двох вельми поважних причинах: по-перше, вона знала, що ні тубільці, ані звірі цього району пампасів для них не страшні; по-друге, вона була певна, що з таким провідником, як Гарріс, можна не боятися заблудитись.

Загін на марші витримував заздалегідь установлений порядок. На чолі його йшли Дік Сенд і Гарріс, один — з карабіном, другий — з довгоствольною рушницею.

За ними рухалися Бет і Актеон, озброєні карабінами й ножами.

Далі на коні їхали місіс Уелдон і малий Джек.

За ними посувалися Том і Нен.

В ар'єргарді йшли Остін, озброєний четвертим карабіном, і Геркулес із сокирою за поясом.

Дінго то забігав далеко вперед, то відставав. Як помітив Дік Сенд, пес начебто шукав сліду. Дінго дуже змінився, відколи потрапив на цей берег після катастрофи «Пілігрима». Собака був збуджений і частенько глухо гарчав, щоправда, скоріше жалібно, ніж погрозливо. Це впадало в око всім, хоч ніхто не міг пояснити, чому Дінго так поводився.

Кузена Бенедікта, як і Дінго, було неможливо примусити йти з усіма. Для цього його треба було б тримати на мотузку. З бляшанкою на ремінці через плече, сіткою в руці й лупою на грудях ентомолог нишпорив довкола загону, забирався в хащі, пірнав у високу траву, не думаючи про звірів чи отруйних змій: він шукав комах.

Спочатку місіс Уелдон турбувалася і разів двадцять гукала його, прохаючи триматися ближче. Але кузен Бенедікт знов і знов зникав.

— Кузене Бенедікт, — врешті сказала вона. — Це вже занадто! Востаннє прошу вас не заходити далеко.

— Дозвольте, кузино, — відповів упертий ентомолог. — А якщо я побачу якусь комаху?

— Якщо ви побачите комаху, — рішуче мовила місіс Уелдон, — то не ловіть її, бо я буду змушена відібрати у вас коробку з колекцією!

— Відібрати мою коробку?! — вигукнув кузен Бенедікт так, ніби у нього збиралися вирвати серце.

— Так, коробку! І сітку! — додала місіс Уелдон.

— І сітку, кузино?! То, може, і окуляри? Ні! Ви не посмієте цього зробити! Не посмієте!

— І окуляри! Я й забула про них… Дякую, кузене Бенедікт, за те, що ви підказали, як я зможу зробити вас сліпим і в такий спосіб змушу поводитись розумно.

Ця потрійна погроза вгомонила неспокійного кузена на якийсь час. Потім він знову став відходити вбік. А що він напевно чинив би так і без коробки та сітки, ба навіть без окулярів, то довелось дати йому волю. Проте Геркулес сказав, що буде наглядати за ним, і це відтоді стало його обов'язком. Місіс Уелдон просила Геркулеса, щоб він поводився з кузеном Бенедіктом так делікатно, як той поводився б, скажімо, з рідкісним лускокрилим, тобто ловив, якщо це потрібно, й обережно повертав на місце.

Після цього на кузена Бенедікта вже не звертали уваги.

Маленький загін, як ми знаємо, був добре озброєний і тримався насторожі, хоч Гарріс запевняв, що тут нема чого боятися неприємних зустрічей, хіба що з індіанцями-кочовиками. Та й тих, мовляв, навряд чи доведеться зустріти.

В усякому разі, вжитих заходів було досить, щоб одлякувати можливих напасників.

Стежки в цьому густому лісі попрокладали скоріше звірі, аніж люди, і йти ними було нелегко. Гарріс гадав, що за дванадцять годин загін пройде не більше п'яти-шести миль.

Погода стояла чудова. Сонце підбивалося до зеніту, посилаючи на землю потоки майже прямовисного проміння. На рівнині спека була б нестерпна, але під цим непроникним зеленим шатром її майже не відчувалося.

Більшість дерев місіс Уелдон та її супутники бачили вперше. Проте знавець насамперед помітив би, що то цінні породи.

Тут росла баугінія, або «залізне дерево»; моломпі, близьке до індійського сандалового дерева, з легкої й міцної деревини якого роблять весла; по його стовбуру рясно стікала запашна камедь. Росла й сумаха — дерево, багате на фарбники. Траплялися й бакаути із стовбурами до дванадцяти футів у діаметрі з породи гваякових, але не такі цінні, як звичайні гваякові дерева.

Дік Сенд просив Гарріса, щоб той називав йому незнайомі дерева.

— А хіба ви ніколи не бували в Південній Америці? — спитав Гарріс.

— Ні, — відповів юнак. — Я вже кілька разів ходив у плавання, але досі мені не випадало побувати на цих берегах. Правду кажучи, я й не зустрічав людей, які б знали Болівію.

— То, може, ви відвідали Колумбію, Чілі або Патагонію?

— Ні.

— А ви, місіс Уелдон, знаєте цю частину континенту? — питав далі Гарріс. — Адже американці — такі безстрашні мандрівники, тож напевно…

— Ні, містере Гарріс, — відповіла місіс Уелдон. — Мій чоловік їздить у справах тільки до Нової Зеландії, тож і мені не випало побувати деінде. Ніхто з нас не знав Болівії.

— Що ж, місіс Уелдон, ви і ваші супутники побачи те дивовижний край, природа якого докорінно відрізняється від Перу, Бразілії й Аргентіни. Тутешня флора й фауна просто приголомшують природознавця. Можна сказати, вам пощастило, що ваш корабель розбився саме біля берегів Болівії. І якби можна було радіти цьому випадку…

— Це залежало не від нас, містере Гарріс.

— Звичайно, не від вас, —