Богдан Сильвестрович Лепкий - Полтава

— Ваша милосте, ви таки, мабуть, читаєте в моїх гадках, як у розгорнутій книжці. Лишіть, ради Бога, лишіть! Балакаймо про друге.

— Про що ми не балакали б з собою, все на своїх панів зійдемо.

— Бо ми їх слуги.

— Раби!

— Не лиш раби, а блазні, — відповів Люксембург, притискаючи до себе скрипку.

— Всі люди блазнями в Бога, — потішав його товариш.

— У Бога, та не в людей. У невідомого, а не у видимого пана. не в ближнього свойого, тільки більшого ростом і значінням.

— Що ж! Не ми тому винні, мій друже. Припадок, а може, прямо неприличний жарт судьби. Зажартувала собі доля, пускаючи поміж нормальних людей такі сміховиті фігури, як наші, — о! — і він обкрутився на одній нозі, висолопивши язик і перевертаючи очима.

А я хлопець зуховатий,

В свого батька вдався,

Прийшов в свати до Агати, —

В подолок сховався.

Якими ти нас сотворив. Боже, такими й маєш. А що люди граються нами, як куклами, це доказ їхньої дурноти, і тільки! Гадають собі, що великі, так, значиться, і мудрі. А між тим розум не в рості, а в голові, — правда?

— Правда. Але мала нам з того, пане-товаришу, потіха, мала! Пограються нами, надокучить, і кинуть. Як зношений патинок.

— Те саме чекає кождого з них. Кождого викинуть, як підрану ганчірку на смітник. Суєта суєт і всяческая суєта.

— Vanitas vanitatum [65], — як відгомін, повторив за ним Люксембург.

— Навіть найбільшого з людей цей самий кінець чекає.

— Великі люди до історії переходять.

— Нами граються за життя, а ними по смерті, така тільки різниця,

Гетьманський блазень накинув на себе плащ короля Кар-ла. Тягнувся за ним, як за королевою коронаційна капа. Рукави звисали до самої землі, з ковніра торчав носик, як картопелька.

Люксембург глянув на свого товариша, і його сумне обличчя на хвилину роз'яснилося.

— Величаво!

— Правда?

— Ще тільки скиптра і королівського вінця бракує.

— Пощо? Маєстат в особі, а не в інсігніях [66]. Інсігнії може хто-будь до рук прибрати. Боюсь, щоб якраз таке зі скиптром Карла XII не сталося.

— Гадаєте?

— Щось воно мені так здається. Подумайте, його престіл дев'ятий рік пустує. Вже й місце прохололо, на котрім він сидів, а нема, мабуть, таких підданих на світі, щоб любили дивитися на пусте сідало свого володаря. Сидіти на престолі — це головне завдання монарха, І то не як-будь сидіти, а кріпко, довго, достойно, з гідністю, з якою ніхто інший у цілій державі не сидить. Отако... — І він сів на кріслі, закопилив губи, очі пустив у стовп і всміхався тією безмовною усмішкою, яку часто-густо можна було бачити на обличчі короля Карла.

Дев'ятий рік товчеться ваш вінценосний по світі, як Марко по пеклі, а сідало його пусте. Був — і нема, і коли ж то він верне? Чому не вертає? Може, відрікся своєї батьківщини? Мабуть, він так турбується і Швецією, як пес п'ятою ногою?.. Всіляко думають собі шведи. А між тим від короля, блудного лицаря, все ті самі листи приходять: "Присилайте військо і гроші". Ясна річ, що без війська і без грошей навіть найбільший герой воювати не може. але ж нема такої криниці, в котрій не бракло би води, як будеш її ведром безнастанно тягнути. Можна вівцю стригти, але якщо ти шкуру з неї стягнеш, так і вовна не поросте. Ваш король шкуру зі Швеції

здирає.

— А Хмельницький що з Україною робив?

— Правда. Великої жертви він від неї бажав, але ж і Україна велика, а до того всякому було відомо, за що батько Богдан бився. Він чужих земель не захоплював, як Карло, а свої відбивав, волю народові добуваючи. Боюся, щоб шведи не перевернули порожнього королівського престола або не посадили на ньому когось другого.

— Кого б то?

— У Карла є сестра, Ульріка-Елеонора. Можуть віддати її.

— За кого?

— За кого? Коли б я шведською дипломатією заправляв, то поза плечима Карла посватав би її за Петрового сина, за царевича Олексія, і його посадив на шведському престолі. Так і покінчилася б війна шведів з москалями.

Люксембург сумно покивав головою.

— Не знаєте ви шведів, мій пане. Вони того ніколи не зроблять. Скорше останній швед ноги задре, ніж свого короля зрадить. Такий це народ.

— Глупий! Люксембург здригнувся.

— Не кажіть того, коли хочете зі мною дальше дружити. Макіавель! — і Люксембург став голосніше і скорше перебирати по струнах своєї скрипки.

Гетьманський блазень зрозумів, що непотрібно вразив свого товариша.

— Га, що ж! Не наша річ турбуватися долею народів. Нас до цього діла не кличуть. Наша річ розвеселювати своїх хлібодавців, і ми це робимо по змозі наших сил. Гадаю, що завдання наше сповняємо куди краще, ніж усі їх міністри й генерали. Любимо їх, — правда?

— Я свого — так.

— Я теж. Мій старий гетьман такий гарний, хоч старий. Рука в його, як у гарної пані. Мала;, довга, біла, мов з мармуру викута. І стать яка! А які складні рухи! Кождий зворот голови, мов добрим малярем придуманий. Люблю дивитися на нього.

— Любите його за те, чого вам Господь відмовив.

— Можливо.

— Я теж до свойого прив'язався, як собака до пана. Сам не знаю за що. Нерозгадана в його вдача. Буває, цілими тижнями слова доброго не скаже. Думає або у книжках риється. Філософів читає... Чули ви про Ляйбніца?

Рачок подумав хвилину і спитав:

— Монади?

— Не лиш те. Цікаві його "Нові досліди", звернені проти Лока. Лок каже: "Нема нічого в дусі, чого б не було у змислах". А Ляйбніц додає: "Крім духа".

— Гадкою, як мечем, рубонув. Люблю добрих рубак і бистро думаючих людей. Ляйбніц до них належить. Він одним махом хотів розтяти цей гордійський вузол, який заплутали Дескарт своїм дуалізмом, Спіноза монізмом, а Лок емпіризмом, а все ж таки не втяв Панько шилом.