Джованні Боккаччо - Декамерон

мене та з поваги до матері моєї перейшов жити до Палермо. Там, завзятим гвельфом{85} бувши, мав він якісь-то справи з королем Карлом{86}, але про те швидко довідався король Фрідерік{87}, і ми мусили втікати з Сицилії якраз у той час, коли я мала стати найзначнішою персоною на тому острові. Захопили ми з собою деякі речі (кажу деякі, бо в нас там було багато всячини), кинули там усі маєтності наші, всі палаци та й приїхали сюди, де король Карло прийняв нас дуже прихильно і почасти одшкодував ті втрати, що ми заради нього зазнали, подарувавши нам кілька домів та маєтностей. Моєму мужеві, а твоєму швагрові, дає він усе потрібне, як сам здоров бачиш… Оттак-то зустрілась я з тобою, братику мій любий, ― з Божої, а не з твоєї ласки.

По сім слові обняла його знову та й поцілувала ніжно з сльозами на очах.

Як вислухав Андреуччо сю казочку, що так складно та доладно вона вивела, ні разу в слові не затнувшись і язиком не послизнувшись, та пригадав, що його батько і справді жив колись у Палермо, він одразу повірив тому, що почув, бо по собі знав, які охочі до любощів бувають хлопці; ще більше впевнили його в тому її ніжні сльози, сестринські поцілунки та обійми. Як замовкла вона, він обізвався:

― Пані, не звертайте уваги на моє дивування, бо справді батько мій ніколи не говорив ні за матір вашу, ні за вас, а може, й говорив коли, то до мого відома те не доходило, і я нічогісінько про вас не знав, так ніби вас і на світі не було. Та мене дуже тішить, що я зустрівся тут ненароком із своєю сестрою, одиноким у сьому місті бувши і нікого рідного знайти не сподівавшись. Немає, мабуть, такого значного чоловіка, щоб одцурався такої милої сестри, а про мене, простого баришника, то нічого й балакати. Скажіть мені тільки, спасибі вам, звідки ви довідались, що я тут?

Вона ж йому одказала:

― Сьогодні вранці розповіла мені про те одна бідна жінка, котра частенько буває в мене. Вона каже, що довго служила в нашого батька і в Палермо, і в Перуджії. Якби я не вважала, що пристойніше тобі прийти до мого дому, ніж мені до чужих людей, то я давно б уже була одвідала тебе.

Тут почала вона розпитувати в нього про всіх родичів, називаючи їхні імена. Андреуччо відповідав їй і все більше доймав віри тим вигадкам, яким би мусив не вірити анітрохи.

Так розмовляли вони довгенько, а що в покоях було душно, господиня веліла принести грецького вина та солодощів і пригостила Андреучча. Той хотів уже йти до трактиру, бо надходила година вечері, але вона жодним способом не бажала того допустити, прикинулась вельми засмученою і сказала, пригортаючись до нього.

― Леле мені, бачу вже добре, що нелюба я тобі! Подумай лишень: ти ж бо в домі у сестри, якої досі зроду не бачив і до якої мав би зайти одразу по приїзді до нашого міста. А ти хочеш іти вечеряти до трактиру. Ні, мусиш залишитись у мене на вечерю. Чоловіка, правда, немає вдома, але я тебе пришаную, як умію, по-жіночому.

Андреуччо не знав, що їй і одповідати; врешті сказав:

― Я люблю вас, як сестру, але як же я можу не піти до трактиру? Люди ждатимуть мене даремно цілий вечір, то недобре.

Тоді вона:

― Хвалити Бога, маємо кого послати до трактиру, переказати, щоб тебе там не чекали. Правда, якби ти був людиною порядною та чемною, то сам би мусив передати своїм товаришам, щоб вони прийшли сюди повечеряти з тобою, а послі, коли б тобі вже так захотілось, ви могли б вернутись до трактиру гуртом.

Андреуччо одповів їй, що обійдеться сей вечір без товаришів, тож нехай вона чинить із ним як їй завгодно. Дівчина послала, про око, свою служницю, переказати б то, щоб його не чекали в трактирі на вечерю. Потім вони довгенько розмовляли між собою, а далі й повечеряли ― подавали їм усякі виборні страви; і так хитро повела дівчина се діло, що засиділись вони до глупої ночі. Як підвелися з-за столу і Андреуччо хотів уже йти, заявила вона, що не дозволить сього, бо Неаполь не таке місто, де б можна ходити вночі безпечно, а надто чужосторонцям, і послала ― так само, як і в перший раз ― до трактиру сказати, щоб не ждали його й на нічліг.

Андреуччо повірив і, введений в оману, радо зостався в неї. По вечері знов говорили вони довго про всячину (і те сталось не само собою); у пізні ляги пані пішла з своїми служницями до другого покою, лишивши в опочивальні Андреучча з малим хлопчиком, який мав би йому слугувати в разі потреби.

Було дуже парко; зоставшись на самоті, Андреуччо одразу ж роздягнувся до сорочки, скинув ногавиці і поклав їх у голови. Тут приспічило йому після ситої вечері надвір, і він спитав у хлопця, куди вийти. Той показав на бічні двері:

― Ідіть тудою.

Андреуччо пішов туди безпечне, та ступив якось на дошку, що з другого боку одламалась була од трямка, і провалився разом з нею; так йому Бог погодив, що не забився він, падаючи, хоч полетів з чималої височини, зате геть закалявся в нечистоти, що їх повно було в тому притулку.

Щоб ви краще зрозуміли, як усе те діялось, скажу, яким чином був улаштований той притулок: у вузьких суточках між двома будинками на двох трямках, перекинутих од дому до дому, було прибито кілька дощок, а на них прироблено сідало; от у ті суточки й провалився Андреуччо.

Опинившися внизу, приголомшений тією халепою Андреуччо зачав гукати хлопця, але той, почувши, що гість провалився, побіг сказати про се господині. Вона прожогом кинулась в опочивальню, пішла по нишпорках і розшукала одяг Андреучча, а в ньому й гроші, що наш купець, нікому не довіряючи, завсігди носив при собі. Діставши те, за чим полювала, заради чого перевернулась із палермітянки на сестру перуджійця, вона не дбала вже про свого брата і похопилась замкнути двері, через які він вийшов, перше ніж упасти.

Коли хлопець не обзивався, Андреуччо зачав волати голосніше, та дарма праця… Тоді в ньому заворушилась підозра ― збагнув, бідаха, що його ошукано, та пізно. Видерся на стіну, що одгороджувала