Нацуме Сосекі - Ваш покірний слуга кіт

це ти прибув до Токіо? — Господар запропонував дзабутон своєму давньому товаришеві. Судзукі-кун перевернув дзабутон і лише тоді сів.

— Багато роботи, тому й не давав про себе знати. Річ у тому, що недавно мене перевели в Токіо, у головну контору…

— От і чудово, ми з тобою давненько не бачилися. Якщо не помиляюсь відтоді, як ти поїхав у провінцію.

— Так, скоро десять pоків. Мені, звичайно, доводилось наїздом бувати в Токіо, але все у справах, то ти вже пробач, що не заглянув, не сердься. Фірма — це не гімназія, тут не відпочинеш.

— А ти перемінився за ці роки, — промовив господар, оглянувши гостя від ніг до голови.

Судзукі-кун зачісував волосся на проділ, одягав костюм англійського крою з модною краваткою, на грудях виблискував срібний ланцюжок. Хто б повірив, що це колишній приятель Кусямі-куна!

— Тепер, бач, доводиться начіпляти отакі штуки, — .Судзукі-кун не витерпів, щоб не похвалитися срібним ланцюжком.

— Справжнє срібло? — поцікавився господар.

— Ще б пак, вісімнадцятої проби, — всміхнувся гість. — А ти теж постарів. Напевне, й діти є. Одне?

— Ні.

— Двоє?

— Ні.

— Ще більше? Троє?

— Авжеж, троє. І хто зна, скільки ще буде.

— Ти, бачу, такий же безтурботний, як і колись. Скільки найстаршому? Мабуть, чимало.

— Точно не скажу, але десь шість чи сім…

— Хе-хе-хе, ну й живеться тим безтурботним учителям! Шкода, що й я не став учителем.

— 3а три дні обридло б.

— Невже? Чим же тобі кепсько? Живеш як у раю, без клопоту, вільного часу досхочу, можеш віддатися улюбленій справі. Чого тобі не вистачає? Комерсантом теж не погано, але не таким, як оце я. Як уже бути комерсантом, то великим. Бо, коли пасеш задніх, виходить по-дурному: то мусиш до когось підлещуватися, то ходити на бенкети й пити саке, яке на душу не йде.

— Ще з шкільної лави я не зношу ділових людей. Заради грошей вони на все здатні. Недарма їх колись називали гендлярами, — просторікував господар, немов забувши, що перед ним комерсант.

— Ну, може, занадто різко… Згоден — у них є щось огидне, але ж кожному ясно, що без певного ризику грошей не доскочиш… Однак гроші — хитра штука… Я оце був в одного комерсанта, то він каже: «Хто хоче збити грошенят, тому не обійтися без тригонометрії. Мусить розібратися у трикутнику почуттів: викинути з голови почуття обов’язку, милосердя і сорому». Правда, цікава тригонометрія? Ха-ха-ха.

— Який це дурень таке сказав?

— Не дурень, а розумна людина, відомий у діловому світі комерсант. Ти, мабуть, його знаєш. Він мешкає поблизу, в завулку.

— Канеда? Теж мені цабе…

— Ну, чого ти сердишся? Я ж пожартував: мовляв, не робитимеш так, то в кишені вітер гулятиме. Хіба ж можна сприймати жарти всерйоз?

— Гаразд, нехай ота тригонометрія — жарт. А що ти скажеш про ніс пані Канеди. Коли ти до них заходив, то, напевне, звернув на нього увагу.

— Ти про його дружину? Дуже приязна жінка.

— Ніс, ніс! Я маю на увазі її здоровецький ніс. Я навіть склав про нього епіграму.

— А що це таке, епіграма?

— Епіграма? О, та ти зовсім відстав.

— Гаразд, гаразд. Та й чи до літератури таким зайнятим, як я, людям.

— А ти знаєш, який був ніс у Карла Великого?

— Ха-ха. ха! Таке скажеш. Звідки ж мені знати.

— Підлеглі дали Веллінгтонові прізвисько Ніс. Тобі це відомо?

— Та що з тобою? Навіщо тобі здалися ті носи? Хіба не все одно, які вони?

— Певно, що ні. Ти про Паскаля знаєш?

— Чого ти причепився зі своїм «знаєш, знаєш»? Наче я прийшов до тебе складати іспит. То що ж зробив той Паскаль?

— Він сказав ось що.

— Що?

— «Якби ніс Клеопатри був трошки коротший, це спричинилося б до величезних змін у світі».

— Та невже?

— Ось чому не слід так легковажити носами, як ти.

— Ну гаразд. Приділятиму їм більше уваги. До речі, я прийшов до тебе у невеличкій справі… Отой… ну, якого ти колись учив, Мідзусіма… е-е Мідзусіма… е-е… ніяк, не пригадаю… Ну, отой, що вчащає до тебе.

— Канґецу?

— Так-так, Kaнґецy. Я прийшов розпитати дещо про нього.

— Чи не про одруження?

— Та, щось таке. Сьогодні у Канеди…

— Недавно Ніс сам сюди заходив.

— Он як! Згадав, пані Канеда розповідала. «Прийшла, — каже, — до Кусямі-сана розпитати, але, на жаль, там сидів Мейтей і безперестанку втручався у розмову. Я, — каже, — так і не збагнула, що до чого».

— Якби не ходила з таким носом, усе було б гаразд. — Слухай, вона ж не про тебе говорила. Все жалілася, що через того Мейтей-куна не змогла залагодити делікатної справи. От і попросила мене ще раз переговорити з тобою. Досі мені ще не доводилося виконувати такого доручення, але, гадаю, — звичайно, якщо обидві сторони не заперечуватимуть, — було б непогано дійти згоди…Тому-то я і навідався до тебе.

— Дякую, — холодно відповів господар, хоча слово «сторони» чомусь його зворушило. У нього було таке відчуття, якого зазнаєш паркого літнього вечора, коли прохолодний вітерець несподівано торкнеться розігрітого тіла. А взагалі мій господар — неотеса, впертий і понурий витвір природи. А проте він дуже відрізняється від людей, породжених нашою жорстокою і бездушною цивілізацією. Хоч він і звик з будь-якого приводу впадати в гнів, але здатний і на милосердя. 3 Ханако недавно посварився тільки тому, що не сподобався її ніс, а на дочці це не відбилося. Він ненавидить ділків, а заразом і Канеду, як людину одного з ними штибу, але та ненависть, треба сказати, не переходить на дочку. До неї не відчуває ні вдячності, ні злості, Канґецу ж, свого учня, любить як власного сина. Коли й справді, як каже Судзукі-кун, сторони кохають одна одну, то благородній людині не годиться ставати на перешкоді. (Як видно, Кусямі-сенсей все-таки має себе за благородного). Якщо, звичайно, сторони кохають одна одну… А втім, надвоє баба ворожила… Щоб виробити власну позицію в такій справі, треба виходити з реального стану речей.

— Слухай, а дочка хоче заміж за Канґецу? Мені начхати, що думають Канеда і Ніс. Я хочу знати наміри дівчини.

— Вона… ну… в усякому разі… мабуть, хоче.

Судзукі-кун відповів трохи невиразно. Правду кажучи, в його плани входило тільки розізнати про Канґецу-куна, що ж до намірів панночки, то вони його не цікавили. Навіть дипломатична спритність не допомагала — Судзукі-кун помітно розгубився.

— Невизначено якось — «мабуть».

Господар не заспокоїться, поки не огріє супротивника прямо по