Зінаїда Павлівна Тулуб - Людолови Том 1

Коли помер ваш Денис, то ніхто не знав, що є в нього батько-швець, а цехмістер так улаштував, щоб на Денисове місце обрали його сина, Януша Гжебцевича. Ви тільки нікому не кажіть, що я вам це розповів, бо за таке бідного єврея і вбити можна, але тому, і тільки тому, нема для вас місця у Львові.

— Так що ж я їх, сучих синів, об'їм чи попідвіконню пущу, працюючи своїми старими руками?

— Ой дідусю, У тому й є все лихо! Ви тільки подумайте: на одне вільне місце дев'яносто підмайстрів роззявляють роти, наче голодні собаки. А знаєте, що значить кинути одну кістку на дев'яносто собак? Кожен майстер тягне свого… Тут і хабарі, і брехня… Навіть подумати гидко.

— Так нащо ж тоді здався той цех? Перебити б їх, а робити вільно, як колись було.

— Боронь, боже! Як це можна без цеху, — замахав Лейзер руками. — Тоді було б іще гірше… Ви тільки подумайте: місто залишається таким, яким воно було сто років тому, і роботи в майстрів стільки ж, а в кожної людини тільки дві ноги, яким потрібні чоботи. А коли б кожного приймали до цеху, так за три роки дев'яносто підмайстрів стали б майстрами, і вийшло б разом з старими майстрами вже сто двадцять. А за шість років додалось би ще триста шістдесят чоловіка, і тоді всі померли б з голоду. Тому вони й вигадують різні перешкоди, щоб не допустити молодь у майстри. Є такі, що по п'ятнадцять років чекають на своє щастя. Ну, а цех починає вимагати чимраз більше. Ви тільки подумайте: скільки треба горілки, щоб напоїти всіх майстрів з підмайстрами й родинами! А скільки їжі нагодувати їх! А потім вимагають, щоб кожен підмайстер вендрував [76] п'ять років по чужих країнах, вивчаючи тонкощі ремества. А головне — це майстерштик.

— А що це за штука, той майстерштик? — остовпів дід Омелько.

Лейзер тільки похитав головою.

— Ой, це така робота. Така… ну, як би для іспиту. Швець повинен пошити кілька пар найрозкішнішого взуття; кравець — кілька пишних убрань. А де бідній людині взяти дорогий матеріал, і доклад, і золото на гаптування, і дорогоцінне каміння? Іноді підмайстер два роки недоїдає і недосипає, аби зібратись на нього. Кожен б'ється, кожен сподівається, а потрапляє в майстри тільки один, частіш не найдосвідченіший, а той, хто краще заплатить.

— Тю, чорт, — вилаявся дід Омелько.

Така сила перешкод приголомшила старого.

— А ще якого біса їм треба?

— Ой, багато чого, — покрутив головою Лейзер. — Так багато, що коли подумаєш, то голова йде обертом і сама відгвинчується від плечей. Треба мати інструмент на себе і майбутніх підмайстрів, треба метрику показати, що ти законний син і що батьки твої не хлопи. А хіба в кожної людини є такі папери? А якщо один із синів потрапить до майстрів, то братів його вже ніколи не приймуть до цеху. А ще, — присунувся він до старого козака, таємниче знижуючи голос, — за віру перестали приймати. Спочатку тільки нас, бідних євреїв і татар, а тепер і православним забороняють робити. Кажуть, ніби вони теж погані… Ой дідусю, як мені вас шкода… Тому я вам усе поясню. Торік вигнали з кушнірського цеху двох майстрів за те, що вони дезуніти, а тепер уже немає жодного кравця з русинів, а з шевців залишилося тільки двоє — Павло та Остап, і тільки тому, що вони платять костьолові по два камені воску на рік… Ой, що тепер роблять люди… Горло один одному перегризають за шматок хліба…

Старі замовкли, замислилися. Омелько дивився в одну точку, напружено шукаючи ради. А Лейзер занурився в спогади, в довгу низку злиднів і знущань, що переслідували його протягом довгого-довгого життя. Важке зітхання вирвалося в обох.

— Що ж мені тепер робити? Де мені кинутися? — заговорив нарешті Омелько, скоріше міркуючи голосно, ніж просячи поради.

Лейзер покрутив головою.

— Важко нам, дідусю, старим. Молодь уперта й бадьора: вона має свою «господу» — щось на кшталт підмайстерного цеху. Коли майстри надто визискують, підмайстри змовляються і разом кидають роботу. А майстрам це гірше за смерть, бо в кожного робота термінова, а взяти інших підмайстрів не можна: молодь поб'є до синців, тай цех не запише, поки попередні не покинули майстерні. Покрутяться майстри день-два та й поступаються де в чому. А іноді тікають підмайстри козакувати або під пана піддаються чи під замок.

— Як це — під пана? В хлопи? — скрикнув уражений Омелько.

— Ну, не зовсім щоб у хлопи, бо пан теж не дурний, щоб майстер у нього землю орав. Живе собі майстер у пана, бере замовлення, а за те, що пан дав йому хату, інструмент та захищає своїм привілеєм, мусить він шити панові та родині його одяг чи то взуття, або те робити, що він уміє.

— Так то — населі. А тут, у Львові, що робити?

— Ой, погане це місто Львів. Їй-бо, погане, — палко підхопив Лейзер, притискаючи руку до своїх запалих грудей. — Раніш і тут було добре. Сюди тікали підмайстри з Кракова та з Німеччини. А тепер звідси тікають до Києва або до Чигирина, чи до Черкас. Там ще можна жити тому, хто не боїться козаків, а нам, бідним євреям, хоч утопися: тут — ляхи, там — козаки, і кожен нас за собаку має. Раніш король забороняв нам ремісникувати і ми мусили жити з самого лихварства: ну, але в кожного єврея багато дітей, бо ж діти — боже благословення, і блажен отець, що їх багато має, але кожній дитині треба дати скибочку хліба. Почали ми просити, щоб дозволили нам ремісникувати. А тепер знов гонять нас із цехів, і студенти б'ють, і кожен ріже, і всі за щось таке мають, що й сказати соромно.

Омелько замислився. Все життя чув він, що єврей — поганий, що він не людина, а «жид пархатий»… І ось тепер, коли скоїлося лихо, розговорився він з таким же ремісником, як і він сам, і виявилося, що одна в них доля з цим худорлявим євреєм і що вони добре розуміють один одного. Всі звичні поняття пішли шкереберть, і, зазирнувши на дно душі, здивовано побачив Омелько. що нема в нього ані презирства, ані ворожнечі — є тільки глибока жалість до цього злиденного, спрацьованого трудівника, такого ж старого і самотнього, як і він сам.

— Нещасні ми з собою, Лейзере, — зітхнув він щиро. — Як же ти живеш?

— Поки сили були — робив. А