Андрій Юрійович Курков - Львiвська гастроль Джимі Хендрікса

Воно своєю несподіваною появою і навіяло Аліку календарні думки, отож він спочатку згадав, що на вулиці – жовтень, а в будинку, де все завжди конкретніше, ніж на вулиці, й навіть годинник тихо цокає в передбаннику під самою стелею, настав четвер.

Міцна кава не прискорила течію думки, але мовби додала погляду Аліка різкості. Сонце ж за вікном, навпаки, розслабляло його й намагалося ослабити дію кофеїну на мозок.

– Четвер? – прошепотів Алік і чомусь стривожився.

Згадав про те, з якими труднощами нещодавно добирався він додому від капітана Рябцева, згадав і про стривоженість самого Рябцева деякими дивними подіями, що відбуваються в місті. Ні, четвер був тут явно ні до чого, не в четвер вони посиділи з Рябцевим у голубнику. Інший день тижня це був.

І Алік відвернув увагу від нічного Львова, і тут пригадався йому конкретніше минулий четвер. І все встало на свої місця: і Порохова вежа, і черга бомжів за безкоштовною їжею, і кругловида, суворої краси жінка Оксана, яка простежила, щоб він був ситий, і хотіла, щоб він прийняв гарячий душ десь у Винниках. Так! Іще вона говорила, що там можна випрати його одяг. Але його одяг уже виправ капітан Рябцев.

Алік усміхнувся й подивився на спинку крісла в кутку кімнатки, де лежали його джинси та джинсова сорочка. Одяг був правильного синього джинсового кольору – тобто чистий, випраний і висушений праскою особисто колишнім штатним співробітником КДБ.

Не допивши каву, Алік одягнувся. Подивився в люстерко над умивальником, зачесав своє довге волосся, від чого воно вирівнялось і надало його обличчю майже чернечого вигляду.

«Четвер, – знову замислився він. – Треба скористатися сонцем. Скоро його взагалі не буде!»

Згріб зі столу дрібні гроші і зсипав до кишені джинсів. Перерахував пом'яті купюри, подумав про день зарплати, що наближався, і… вирішив випити чаю. Кава зранку – завжди добре, але іноді її дію варто було «гасити». Тим більше, перед тривалою пішою прогулянкою. Діловою ходою Алік ніколи не користувався, але коли випивав зайву філіжанку кави, ця хода сама з'являлась і викликала в ньому невдоволення собою. Адже негоже вільній людині кудись поспішати! Якщо людина кудись поспішає – вона вже не вільна. Можна ж і повільно йти до мети, можна неспішно прийти на зустріч і навіть виявитися першим! Це якраз траплялося з Аліком дуже часто. Він і жив за принципом: той, хто не поспішає, завжди встигне!

Дві філіжанки зеленого чаю привели Аліка в стан повної згоди зі світом. І він, зачинивши свої прикрашені десятками наклейок двері слабкою подобою замка, вирушив до міста. Як завжди, пішки.

По дорозі, помітивши небо, що несподівано спохмурніло, заглянув до придорожньої забігайлівки, де не без сумніву взяв філіжанку кави. Одначе за вікном забігайлівки раптом різко посвітлішало, і Алік, не допивши кави, знову продовжив шлях.

Через годину він уже сів на лавку в скверику біля Порохової вежі. З площі Ринок долинув полудневий удар годинника. Небо розступилось і пропустило вниз декілька променів утомленого осіннього сонця. Один із них упав просто на лавку й Аліка, що сидів на ній, і він тут же зняв свого крислатого капелюха – навіщо тому сонячне тепло? Настрій покращав, стало затишніше, немовби сквер біля вежі перетворився на велику комунальну квартиру, де всі одне одного знають, хоч і не всі одне одного люблять. Повз нього пройшла, штовхаючи попереду себе коляску з малюком, жінка років тридцяти в синьому плащі, і Алік, упіймавши її погляд на собі, кивнув їй. Вона кивнула у відповідь. Алік замислився. Зараз йому здалося, що минулого четверга вона теж проходила мимо, в тому ж синьому плащі, штовхаючи перед собою ту ж коляску бордового кольору. Місто було поруч. Місто, з усіма його шумами, справами та проблемами, лежало навколо цього скверика. Але тут якщо не світило, то хоч трохи підсвічувало сонце, і замість міського шуму звучали шерехи, поскрипування коліс дитячих візків, кроки людей, які проходять мимо, людські голоси, які не розділялися на слова через те, що відстань і вітерець перетворювали їх на музику або навіть, скоріше, на відгомони розмов. Це наштовхнуло Аліка на думки про те, що всякий куточок, нехай то скверик або двір, живе своїм життям, усталеним таким, що постійно повторюється. Це життя вмикається зі світанком, із відчинянням або зачинянням кватирок, вмиканням-вимиканням світла у вікнах, скрипом дерев'яних сходинок у парадних старих польських будинків та з лясканням-грюканням вхідних дверей, підконтрольних тугим пружинам, до обов'язку яких входить тримати двері у нормальному стані – тобто в зачиненому вигляді.

Якби Алік приходив сюди щодня до полудня, він би знав не лише імена матусь, але й імена малюків у колясках, знав би не лише клички собак, яких тут вигулювали, але й імена їх хазяїв і хазяйок. Адже це вони постійно кричали: «Дружок! Барс! Джоллі!» Собаки своїх хазяїв по іменах не знають, тому і не кричать їм, коли ті раптом загубляться або відвернуться до пива. Собаки знають своїх хазяїв по запаху.

І Алік, зупинивши свої думки на собаках і запахах, знову замислився про своє життя. Спробував згадати запах свого флігеля, свого будинку. Спробував і не зміг. «Напевно, це природно, – подумав він, зітхнувши. – Адже я не знаю свого власного запаху? Я не можу раптом сказати: о, ця людина пахне так само, як я!»

І тут пам'ять підкинула Аліку спогад із зовсім недавнього минулого. Голубник капітана Рябцева. Там запах стояв сильний і такий, що легко запам'ятовується. Але це не був запах капітана Рябцева. Це був запах голубника і голубів.

Алік посміхнувся своїм думкам і спогадам. І помітив, як на алею скверика виїхала вже знайома йому машина-«пиріжок» із написом «Оселя» на білому боці. До неї з різних кутків скверу заспішили люди неблагополучного вигляду, їхні рухи були поривчастими, метушливими, як у непостійного вітру. Вони почали невміло створювати з себе чергу, але тут їм на допомогу поспішили троє пристойно одягнених дівчат. Вони обійшли незрозумілу чергу, і та набула форми та впорядкованості.

Алік раптом упіймав себе на думці, що він видивляється в цьому натовпі-черзі кругловиду брюнетку в джинсах і темній короткій куртці з великим фотоапаратом у руках або на ремінці. Він навіть підвівся з лавки, щоб краще роздивитися людей, які зібралися біля машини-«пиріжка».

А від машини вже відходили перші ощасливлені безкоштовним супом бомжі. Вони обережно несли одноразові пластикові миски до найближчих лавок. Хвилини через три на ближній до машини лавці сиділи вже пліч-о-пліч п'ятеро з них і майже синхронно піднімали