Андрій Юрійович Курков - Улюблена пісня космополіта

— Коли навколо забагато росіян — я втрачаю себе, — сказав він. — Знаєш, чому мені в Африці подобалось?! Бо я один був білий, а весь загін — чорний. Нас розтасували як карти — кожному місцевому загону по одному воїнові-інтернаціоналісту. Уявляєш, ти один такий, а решта всі — інші і схожі один на одного… І тут ще нічого, терпимо: я один — росіянин, а решта — іноземці чи такі, як ти… А якщо сюди приїдуть ще сто росіян, — і Айвен затулив обличчя долонями.

— Нічого, — я спробував його розрадити. — Приїдуть і поїдуть через місяць.

— Ти нас не знаєш! — Айвен похитав головою. — Я ж теж приїхав тільки на місяць і не поїхав звідси… Ти б поїхав на свою батьківщину, знаючи, що там розруха, нудьга й іржаві трамваї, і лаються всі на кожному кроці?!

— Я не маю батьківщини, — нагадав я новому власнику дому.

— Значить, тобі легше, — прийшов до висновку Айвен.

Ось у цьому я погоджувався з ним.

Допивши чай, я вибачився і пояснив, що мене чекають у гаражі.

— Заходь, адресу тепер знаєш! — сказав на прощання Айвен.

Настрій його був похмурим, та, провівши мене до хвіртки у брамі, він усе-таки всміхнувся по-дружньому.

Розвернувши джип, я поїхав у гараж. Бензину було майже на нулі, і я вже уявляв собі як сам-один пхаю безпорадну машину по брукованій мостовій.

І раптом над містом знову залунало знайоме збіговисько звуків, іменоване маршовою піснею. І здалося мені, що долинає ця пісня звідкись зверху, з неба. Напевно, я чув відголос, що підхопив цю пісню і тепер бумерангом повертав її в місто.

Я повернув на вуличку, що вела до «обіднього» кафе, й побачив попереду крокуючу на місці роту.

Вони вже не співали. Вони дружньо марширували, всміхаючись і очікуючи своєї черги просочитися у вузькі двері, з яких вливалися у вуличне повітря солодко-пряні пахощі.

Я відчув дрож у колінах і ледве стримався, щоби не натиснути педаль газу і не в’їхати на всій швидкості в цю крокуючу голодну юрму.

І зрозумів, що сам я теж голодний. Голодний до злості. Це було зрозуміло, адже я не їв майже добу.

Зупинивши машину і зачекавши, поки всі вояки просочилися всередину, я й собі зайшов у кафе.

І побачив, що всі столики вже зайняті. І всі відвідувачі одягнуті у форму кольору хакі.

Я розгубився.

До мене підійшла молоденька офіціантка, вся в білому, як ангел.

— Зараз спецобслуговування, — сказала вона. — Приходьте через годину.

Я проковтнув цю новину майже спокійно. Коли тебе облили водою з ніг до голови, ще одне відро не робить різниці.

Я вийшов, сів у джип і, повернувши на вулицю Вацлава, в’їхав у двір гаража.

Мішок з листами відніс до офісу головного механіка. Поклав йому на стіл. Повернувся до машини. Георгія в гаражі не було, і я вирішив ризикнути й поїхати на східну трасу заправитися.

Розгорнув планшет і знайшов на карті бензоколонку. До неї було не більше чотирьох миль. Я завів мотор і виїхав на вулицю.

Уперше за останні три дні я відчув, що удача не покинула мене остаточно, коли я зупинив машину біля військової пересувної заправної станції і зрозумів, що саме в цю мить у циліндрах двигуна згоріла остання крапля бензину.

Я вийшов, узяв у руки заправний пістолет і встромив його в отвір бака.

— Гей, ти! Зараз же вийми! — Закричав мені по-англійськи один із двох солдатів, котрі чи то служили, чи то засмагали тут, просто на станції. — Це ж публічне місце!

Обидва розсміялися.

Я удав, що не розумію англійської.

— Джиммі, ти коли-небудь бачив такий акт? — сміючись, викрикнув інший.

Бензин лився, але напір не був сильним, і доводилось терпляче чекати, поки всі шістдесят літрів заповнять бак. Доводилося слухати пражні дурнуваті дотепи, якими звеселяли одне одного ці двоє нероб.

— Томе, я присягаюся, що цей хлопець от-от кінчить! Диви, як він тримає пістолет! — знову волав бевзень на ім’я Джиммі.

— Та швидше бензин закінчиться, ніж він кінчить! У нього не машина, а бездонна бочка! — кривлявся тепер другий вояк. — Гей ти, кінчай! Годі! Витягуй цю штуку!

Останні слова були звернені саме до мене, та я продовжував грати іноземця. А бевзень на ім’я Джиммі реготав, верещав як порося, смикався і закидав від сміху голову.

Нарешті бак наповнився. Я вставив пістолет на місце і, сівши у машину, рвонув з цієї заправної станції так, що джип правими колесами занесло в пісок, і позаду мене заклубочилася хмара пилу.

У місто я влетів зі швидкістю шістдесят миль на годину і, повертаючи на іншу вулицю, мало не зніс ліхтарного стовпа. Різко з а гальмував, вийшов з машини й побачив широку подряпину на лівих задніх дверях. І з-під здертої блакитної фарби проступив захисний зелений колір. Думками я розумів, що цього разу все минулося щасливо, але руки тремтіли.

Заспокоївшись трохи, знову завів мотор і зі швидкістю пішохода доїхав до гаража.

Вийшов із джипа й думав піти нарешті пообідати, аж тут мене гукнув Георгій.

— Де ти їздиш?! — невдоволеним голосом питав він.

— Заправлявся! — відповів я, намагаючись бути якомога підлеглішим.

— Тебе генерал від ранку шукає! Терміново їдь до нього! Знаєш, куди?!

— Так точно, — відповів я.

— Давай! — викрикнув головний механік і поквапливою ходою рушив до свого офісу.

Робити було нічого. Я знову ходив під наказом. Накажуть стояти — стану, накажуть їхати — поїду.

Знову загарчав двигун джипа. Я відкинувся на спинку сидіння, міцно стиснувши руками кермо, наче від того щось залежало.

Повільно виїхав на вулицю Вацлава. Повільно проїхав повз кафе, в якому ніяк не міг пообідати, і повільно поїхав далі, на вулицю, котра вливалася в «неакуратну» алею.

А всередині знову щось клекотіло. І з ненавистю я думав про тих двох бовдурів на бензоколонці, і про «російську кімнату», яку Айвен облаштував у башточці будинку, який належав невідь-куди зниклому архітектору, і про вулицю Вацлава, яка увічнила «подвиг», що його Вацлав не здійснював. І я, здається, починав розуміти, що мене так бісить. Я прозрівав через цей біль, через безсоння і злість. Я відчував і бачив, як на моїх очах місто миру перетворюється у звичайне військове містечко, як воно наповнюється кольором хакі, як замість шуму прибою і крику чайок з усіх вулиць долинає гучний хор похідних черевиків.

Свіже повітря дихнуло в обличчя, коли я виїхав на алею, залишивши позаду міські квартали та вулички.

Суха земля, піщинки та камінчики сичали під шинами.

Я косив на правий ряд дерев, боячись