Андрій Юрійович Курков - Улюблена пісня космополіта

Виїхав на авеню й зупинився біля одинадцятого номера. Цей номер на овальній табличці був прибитий до воріт заввишки в півтора людських зрости. Я знайшов поглядом дзвінок, натиснув на його кнопку.

Тут було тихо.

Чекаючи, поки хто-небудь підійде до воріт з іншого боку, побоюючись, повільно повернув голову й покосив поглядом у бік тераси.

І полегшено зітхнув — звідси її не було видно.

Напруження тривало, можливо, з хвилину й одразу ж відпустило мене, залишивши у владі легкого головного болю.

Ще раз натиснув на кнопку дзвінка.

Зачув грубі лункі кроки — до воріт підходив чоловік.

— О! — зрадів Айвен, відчинивши хвіртку й побачивши мене. — А ти як мене знайшов?!

— За адресою на посилках… — відповів я.

— А, посилки… Ну давай, тягни їх сюди! — і він пішов доріжкою до великого будинку, що виднівся у глибині двору, прикрашений башточкою, що на кілька метрів височіла над даховим коником.

Я взяв із заднього сидіння посилки і зайшов у хвіртку.

Айвен відчинив двері й пропустив мене в дім.

— Зараз ліворуч! — казав він мені у спину.

Я зайшов у простору кімнату і зупинився.

— Поклади їх у кут і підемо бахнемо вина! — запропонував Айвен.

Я опустив посилки на підлогу.

— Хоча ти ж на службі, — раптом пригадав мій колишній сусід. — Ну давай вип’ємо чаю! Ходімо!

Ми піднялися на другий поверх, пройшли тісним — двом зустрічним не розійтися — коридором і знову подерлися угору вузькими гвинтовими сходами.

Мені вже здавалося, що ці гвинтові сходи ніколи не закінчаться. Навіть моя голова запаморочилася від спірального обертання.

— Ну ось! — вимовив раптом Айвен, котрий підіймався попереду мене. — Тепер можна й за стіл сісти.

Здолавши останні сходинки, я опинився в зовсім круглій кімнаті, посеред якої, як і має бути, стояв круглий стіл. На стіні, а в цій кімнаті завдяки відсутності кутів була лише одна стіна, висіло кілька фотографій чоловіка поважного віку з розкішними сивими вусами, ледь піднятим угору орлиним носом і само-впевненим поглядом.

— Сідай до столу, я зараз самовар поставлю! — сказав Айвен.

Я обернувся й побачив, що він справді ввімкнув електричний самовар.

— Тут у мене «російська кімната», — вів далі Айвен. — Вечорами я тут п’ю чай і слухаю радіо… Ти, до речі, якої національності?

Я понизав плечима, присідаючи до столу.

— Єврей?! — запитав Айвен.

Ніколи б не подумав, що знизування плечима може означати національність.

— Ні, — промовив я, вважаючи, що якщо я ще раз знизаю плечима, це може завести Айвена в цілковиту оману.

— Ну, а батьки в тебе хто?! — продовжував він, додаючи в самовар води з великого глека.

— Батько — поляк, мати — палестинка…

— А! — кивнув сам собі Айвен. — Значить, — напівслов’янин!

— Ні, — не погодився я, — радше на три чверті слов’янин…

— Чому?! — відверто здивувався інспектор з правил поведінки.

— Тому, що мій батько довго жив і помер у Сибіру, — відповів я.

— А-а, — знову кивнув Айвен, присідаючи на стілець поруч зі мною, — значить, ти маєш і російське коріння…

Я всміхнувся.

— У мене тут краснодарський чай, — похвалився Айвен. — Ти коли-небудь куштував?

— Ні, — зізнався я.

Айвен підвівся, підійшов до тумбочки, на якій стояв самовар, висунув верхню шухляду і витяг звідти квадратну пачечку чаю. Висипав, мабуть, півпачки у нікельований чайник для заварювання. Потім поставив на стіл цукорницю і дві великі чашки.

— Вже закипає! — промовив він заспокійливим тоном. — А звідси гарний вид на околиці. Поглянь!

Я підійшов до одного з чотирьох маленьких віконець цієї кімнати. І побачив поряд унизу край даху будинку і нижню частину авеню Цісаря та дахи будиночків, які спускалися до моря.

— Цей дім збудував собі один австрійський архітектор, — казав Айвен. — Думав зустріти тут старість… А в цій вежі він мав читальну кімнату. Шкода, що я не люблю читати, а то б теж сидів тут вечорами й читав що-небудь.

— Так ти вже тут господар?! — дійшло раптом до мене.

— Так! — спокійно відповів Айвен.

Закипів самовар, і новий господар цього дому поквапився до тумбочки.

Я відійшов до іншого вікна й побачив знайоме передгір’я, і кам’яний майданчик, з якого я дивився на… я відвів погляд від цього каменя і тепер роздивлявся смугу берега, яка відходила в далину, лінію, по якій проходив вододіл жовтого піску й синьої води. Звідси все виглядало казково. Ідилія без прикмет нинішнього часу. А там же далі, за лисим пагорбом, укритим вигорілою травою, стоять бараки військового містечка…

Ступивши крок назад, я звернув увагу на велику фотографію в позолоченій рамці. На пожовклому знімку стояла група молодих людей. Обличчя з минулого ніяково усміхалися. Зверху, над їхніми головами, акуратними графічними літерами було виведено «БАУХАУС».

— Ти не знаєш, що таке «БАУХАУС»? — запитав я, впізнавши в одному з молодих хлопців на старому знімку колишнього власника цього дому.

— Ні, — відповів Айвен. — Хаус — це по-англійськи «будинок». Напевно, якийсь дім… Чай налитий!

Я повернувся до столу.

— Тобі скільки цукру? — запитував Айвен.

— Я без.

Він гмукнув і висипав у свою чашку три чайні ложки іскристого піску.

— Я так стомився вчора… — зітхнув він, підносячи чашку до рота і хукаючи на гарячий чай. — Довелося всі правила переписувати…

— Навіщо?

— Вставляти всюди цю патрульну роту. тепер усюди: «це правило не стосується солдатів з патрульної роти та генерала Казмо». Генерал такий незадоволений… Виходить, що ці солдати важливіші за нього…

«Бідний генерал», — подумав я, дивлячись у віконце навпроти. До віконця було метри два з половиною, і, природно, нічого, крім непевних обрисів дахів, стріл кипарисів і гори, що пнулася вгору, я побачити не міг. Та в цій картинці — а пейзаж за вікном дуже нагадував акварель у рамці під склом — світилася червона цятка. Вона була ледве помітна, та мені цього було досить, щоби знову згадати жах учорашнього вечора і подальшої після нього ночі. Я відсунув свій стілець убік, і вийшло, ніби я відсунувся від Айвена.

Він поглянув на мене здивовано.

— Спека… — промовив я.

— Так, — погодився Айвен і відпив ще чаю.

Я заспокоївся трохи. Віконце залишилося ліворуч від мене. Аж тут щось примусило мене примружитися і я знову відчув зростаюче всередині мене роздратування. Мені можуть не повірити, але я справді в цю мить зустрівся поглядом із фотопортретом колишнього власника будинку, що висів на стіні навпроти. І я не витримав його погляду, хоч і намагався.

— Найбільш мені не подобається, — казав Айвен, — те, що наступна патрульна рота прибуде сюди з Росії…

— Ти цьому не радий?! — не повертаючись до Айвена, запитав я. — Це ж твої земляки…