Григор Михайлович Тютюнник - Климко

— Поїхали, як хочете, по м’яту, — запропонувала вона. І Андрій знову помітив бідовий хлоп’ячий зблиск у її очах.

— Вона ж іще й не в листочку, — сказав трохи розгублено і разом з тим жалкуючи, що відмовляється. — Молода вона ще…

— На річищі — більша… — вже несміливо сказала дівчина. — Там береги круті, так їх водою сей год не заливало.

Андрій повернув човна в той бік, де чорним валком ріка закочувалася у ліс. Незабаром з обох боків звелися справді круті, розмиті береги, з яких соковитими жилами звисало у воду і гуло від найменшого дотику міцне берестове коріння.

Леся пругко стрибнула з човна і зникла в лісі, похрускуючи хмизом.

Незабаром вона повернулася з маленьким пучечком холодної м’яти. В один листочок…

— Нічого, — сказала, ховаючи очі і одвертаючись. — В шклянці вона швидко виросте. Такі біленькі ніжки повикидає. Візьміть собі, як хочете…

Човен сам одчалився од берега і тихо вийшов на середину річки.

— Ви мене пам’ятаєте? — раптом спитала Леся, коли він заховав обличчя — самі очі — в зелений кущик м’яти. Вона справді була холодною і пахла пляшкою молока в торбині на пасьбі, клечаними святками в бабиній хаті, струшеній різучою осокою…

— І я вас — теж…

Їх несло течією в сагу. А він забув про весло, що лежало під ногами, і боявся поворухнутися, щоб не сполохнути її голосу — тихого, як наводок, і чистого, як подих землі на пагорбах посеред заплав. І ще перед очима в нього стояв човен з натягнутим цепком — човен, з-під якого пішла вода, так і не подужавши прив’язі…

Вночі Андрій довго не міг заснути, бо в хаті було видно од великих зірок на небі і густо пахло холодною м’ятою…

Деревій

Як тільки тихі весняні повені зійдуть з лук та лугових видолинків, полишивши на молоденькій траві рудий слизькуватий мул, занесений хтозна-звідки, з яких земель, Данило Коряк, чоловік худий, цибатий, плоскогрудий, але широкий у кості — сорочка на його плечах розіп’ята, мовби кроляча шкурка на граблищі, — лаштується в путь. Вона йому недалека, на розсадник, що тулиться між річищем Псла та крутою правобережною горою, — це кілометрів за шість од села. Споряджатися Данилові приємно, хоча й клопітно, бо треба захопити не лише ту примусію, що торік брав, а ще й те, що взимку надумав, без чого минулого літа обходився так-сяк, а цього вже не обійдеться. Воно в нього все записане довгими зимовими вечорами на аркушику паперу з шкільного зошита — гарненько, в стовпчик, старанно наслиненим хімічним олівцем — і пронумероване:

1. Сітки рибальської не п’ять метрів узяти, а два з лишком, бо рів повужчав, то вистачить.

2. Лопатку саперську в Кошкалди випросить. Вона хоч і стара, та зручна, бо складається.

3. Сікач у лавці купить або сокирчину, тільки обух щоб не варений був, а клепаний.

4. Ніж Антипові замовить з ресори, бо лавошні або м’які, або сухі, ламаються. Торік два поламав.

5. Торбу тютюну Іванового не забути, бо свій сю зиму вимерз, слабкий, не продирає.

Ну оце й усе начебто. А як надумаю ще щось, то запишу.

6. Еге ж, а про деревій забув. Треба взяти снопик, доки молодий наросте, бо жолудь хоча й пахне, але не так.

До деревію у Данила пристрасть мало кому зрозуміла, і те, що він понад усе любить деревіїв дух, пояснюють одним: змалечку Коряк чинбарував[25] з батьком, то й звик, щоб у хаті міцним, колючим, як нашатир, дубовим настоєм пахло. Сам же Данило каже: «Мені воно що мочений дуб, що деревій — як ладан, тільки краще, бо аж здоровля прибуває…»

На розсаднику Данило сторожує. Не так удень, як уночі, коли вепри виходять з барлогів попастися: жолуді риють на розсаднику ось уже кілька років, а лісникам клопіт. От і найняли Данила в сторожі. Він хоча й погано бачить, зате чує, мов сова: вуж повзтиме десь неподалік — почує і скаже: «Отамо вуж не спить». А на очі слабує. І дивується: «Хіба то не морока? На два сажні все мені наче в тумані, а зорі бачу, хоч які дрібні!»

Далекозорий він.

Натоптавши лантух усяким необхідним збіжжям, Данило виносить його у двір, закурює на дорогу, потім вертається в хату й каже до жінки:

— Ну, то я пішов, значить…

— Ти ж уночі там, гляди, без ружжа не виходь, — наказує вона, запинаючи хустку, бо має провести його до порома і переправити, щоб зосліпу у воду не впав. І більш нічого не каже, знаючи, що дорогою, як буде в тому потреба, встигнуть про все перегомоніти. І вирушають. Данило з лантухом та берданкою за плечима, вона з біленьким вузликом, у котрому на тиждень харчів зав’язано. Данило в куфайці та гумових чоботях, і Полька (хоча вже давно не Полька, а Палажка) теж у куфайці та гумових чоботях. Тільки й різниці, що в неї халяви якраз об нозі, тугенько литки обтискають, а в нього хляпають, бо тонконогий — як швидко йде чи біжить, то крила старого суконного галіфе обмотуються навколо ніг вище колін, аж присвистують…

Данило цибає широко й дивиться кудись поперед себе, а Полька — під ноги. Трапиться де калюжа або рівець, обводить його за руку, як поводир, примовляючи:

— Сюди, сюди… О!

А він іноді йде-йде та й зупиниться, ткне пальцем у далечінь:

— Диви, он дзьоб лелечий над туманцем червоніє.

— Еге ж, так я й побачу… — каже Полька, бо знає, що справді не побачить: раз Данило вгледів щось, то це вже страх далеко.

Потім луки кінчаються, і вони прошкують[26] лісовою стежиною. Ліс низовий, набряклий душною вологою та п’янким духом розбухлої брості[27]. Й обоє вони, вдихаючи його, думають про одне й те ж: «Оце б тільки жити та жити, а бач — старість…» — і зітхають, міцніше тримаються за руки, обходячи калюжі, як молоді круг аналоя.

На сонячних галявинах трави такі, що вже й на випас годилися б, але ж який з них наїдок? Вода водою. У затінках попід гінкою ліщиною (рибалки тут щоосені вудлища собі ріжуть) прозоро-зелені шпичаки конвалій, кропива з-під торішнього листя пнеться, молоденька, ще не жалка, якраз на борщ, сям і там стримлять замшілі пні, що пахнуть, як їх вивернути, старими грибами й трошечки йодом.

Ідуть, а довкола жовті квіти аж киплять. То жаб’яче мило. Ранньої весни, коли ще не цвітуть конвалії, півники й тендітні