Марина та Сергій Дяченко - Брамник

пальцем… Гарра, як була, у нічній сорочці, пішла до нього, наче на прив’язі. Як дерев’яні, стояли вздовж стін Гаран і сини. Старий вдоволено засміявся — сміх його нагадував глухе булькотіння. Він, крекчучи, нагнувся до Гарри й поляскав її по щоці:

— У вас товар, у нас… — і раптом підхопив дівчинку на руки й закинув собі на плече, не випускаючи при цьому в’язки здохлих змій.

— Мамо! — придушено скрикнула Гарра.

Старий повернувся і, неуважно погладжуючи дівчинку по спині, пішов геть. Мовчки рвонулася мати — чоловік і сини одночасно вчепилися в неї.

Руал стояв біля стіни — безсилий, ні на що не спроможний, чужий.

Молодший син плакав у кутку. Він ридав цілу ніч, невтішно, гірко, то втихаючи, то знов до останку віддаючись власному горю. Руал уже не міг чути цих безнадійних, сумних схлипувань.

Старший син піднявся нагору, і з його кімнатки не долинало ні шереху.

Гаран ходив по дому, заламував руки, іноді намагався звернутися до Руала з недоладною, безглуздою мовою. Руал опускав очі.

Жінка Літа, дружина Гарана, сиділа за порожнім столом, дивлячись просто перед собою і не чуючи довгих, лагідних співів цвіркуна, який і не здогадувався про лихо.

Догоріли свічки, побіліли щілини в глухо зачинених віконницях і, нарешті, вузькими промінчиками в дім пробилося сонце.

— Баби, — сказала жінка. Це було перше її слово за цілу ніч.

Стрепенувся Гаран, обережно торкнувся долонями до її пліч:

— Поспи, Літо… Поспати треба…

Вона відштовхнула його руки. Важко підвелася, обвела червоними сухими очима сина, що ридав у кутку, чоловіка з тремтячими руками та Ільмарранена, зіпертого на стіну.

— Ви віддали її, — сказала вона без жодного виразу голосом, схожим на стукіт по дереву. — Ви віддали її.

У Руала від цього голосу заворушилось волосся.

З новою силою заридав хлопчина. Гаран болісно кривив рота, оточеного щетиною, ще більше посивілою за ніч:

— Це… Це ніби смерть, ну як не віддати… Як смерті можна не віддати? Це… Ти потерпи, Літо… Потерпи.

Дружина перевела на нього важкий, застиглий погляд.

— Віддали, — сказала вона знову. — Ви всі віддали її.

Гаран упав перед нею навколішки:

— Таж не можна було, не можна було… Не віддати… Ніхто на світі не відніме в нього… Ніхто… Подумай, що він зробив би… З нами зробив…

— Гарра, — повільно сказала жінка.

І Гаран теж розридався, а Руал вийшов, щоб не чути й не бачити цього.

Надворі світило сонце, біля хвіртки переступали з ноги на ногу, сумно кивали, перешіптувалися цікаві сусіди. Вгледіли на ґанку Руала, жадібно кинулися до нього, обступили, мало ніг не відтоптали:

— Забрав? Поніс, еге ж? А змії були?

— Гарра, ой, який жах…

— Скільки їй? Десять? Одинадцять?

— Літа побивається, певне…

— Хлопче, ти сам бачив?

— Хлопче, ходімо перекусимо, побалакаємо… Розповіси, як і що.

— Людочки, виходить, він моєї дівки не зачепить уже?! О-ой!

Його тягли за рукав, заглядали в очі, перепитували щось одне в одного, збуджено гомоніли півголосом, раз у раз озираючись на онімілий від горя дім із наглухо зачиненими віконницями. Руал відірвав від свого одягу чиїсь благальні руки, сахнувся від юрби, повернувся в темряву передпокою. На мить йому привиділася дівчинка — така, якою він побачив її вперше, коли сором’язливо визирала з-за одвірка.

Літа сиділа, як і досі, дивилася висушеними очима в стіну навпроти і розмірено повторювала:

— Віддали. Ви віддали. Ви віддали її.

Гаран угледів Руала, кинувся до нього, як до рятівника:

— Вона збожеволіла, — повторював він із жахом, сам тепер схожий на божевільного.

Невлад скрикнув цвіркун.

Жінка здригнулася, повільно, мов лялька, повернула голову й глянула в вічі Руалу. Ільмарранена ніби в обличчя вдарили.

— Ви віддали її! — сказала жінка. — Її не повернути.

— Так, її не повернути, Літо! — захлинувся Гаран за спиною в Руала. — Я не маг і ніхто тут не маг, і її не повернути, ти потерпи, ти звикнеш…

Жінка так само повільно відвернулася, а Гаран і далі приказував:

— Я ж не маг… Ніхто її не поверне, це не під силу… Не маг я, Небо… Ну за що… Я не можу, я не маг…

— Я — маг, — сказав Ільмарранен.

Стало нестерпно тихо. Застигле, ніби маска, обличчя жінки здригнулося. Швидко задихав Гаран:

— Хлопче, ти того… З глузду з’їхав? Хто — маг?

— Я, — сказав Руал.

Він ненавидів себе. Він прокляв себе страшним прокльоном. Він просив у Неба єдиної милості — швидкої смерті від руки чаклуна. Тільки б не нові муки в подобі полички для взуття.

Він проклинав себе, крокуючи вулицями селища в супроводі притихлої юрби. Раз у раз хтось голосно вигукував: «Не пускайте його! Всім буде гірше!» Але попереду йшли Гаран і Літа, й ніхто не зважувався заступати їм дорогу.

Потім юрба відстала, відстав і Гаран, а Літа вказала Руалові шлях до печери чаклуна. Далі він пішов сам — пішов вузькою, нерівною дорогою, що поросла кропивою.

Ця неходжена й неїжджена стежка обривалася біля входу в печеру — вірніше, печера поглинала її своїм роззявленим беззубим ротом. Руал постояв, назвав себе безмозким вилупком і ступнув уперед.

Нічого не спадало йому на думку, жодного способу порятунку він не бачив. У печері, за два кроки від входу він наткнувся на міцні та важкі двері з залізною ручкою.

Приклав до дверей вухо й розчув тихе металеве побрязкування, начебто господарка помішувала дерев’яною ложкою в мідному казані. Від цього побрязкування спину обсипало морозом.

Руал болісно замислився — що він зробив би, якби був магом? Що зробив би зараз?

На мить йому примарилося, як величезна, вкрита крицею рептилія зносить з петель двері чаклунового кубла, вдирається всередину, притискає стариганя до підлоги, звільняє Гарру… Ні, дівчинка б налякалася. Якщо, звичайно, вона ще жива.

Ільмарранен відхекався й спробував штовхнути двері. Вони раптом піддалися несподівано легко. Руал облизав запечені губи, стис, як талісман, фігурку ящірки за пазухою і ввійшов.

Житло чаклуна було освітлене зсередини слабким, неприродно каламутним світлом. На стінах темніли затягнуті павутинням чотирикутники в рамах, клапті старої тканини жмутами звисали зі стелі, під ногами хрумкотіло, начебто підлога була всіяна горіховими шкаралупками. Дивний металевий звук то віддалявся, то наближався знову. Руал стояв, розпачливо очікуючи, що ось-ось його присутність помітять і нерозсудливий нахаба зазнає нарешті заслуженої кари. Однак нічого не сталося — розмірено повторювався глухий брязкіт, важко колихалися клапті, що звисали зі стелі, та десь у глибині печери мерехтіло каламутне світло.

Тоді Руал з надією подумав, що, можливо, йому вдалося увійти сюди непоміченим, і тоді порятунок дівчинки став хоч трохи менш