Марина та Сергій Дяченко - Брамник

Наче щось у нього вселилося. Півлісу спалив просто так, знічев’я… А далі ще гірше. Перекинеться на плуга старого та й веде борозни вулицею… Без коня плуг іде, вихиляється, камені з землі вивертає і хихотить тоненько… Люди сивіли, коли цей плуг на вулиці зустрічали.

— А потім він тиждень із землі виростав, — вступив у розмову Гаран, здригаючись і озираючись. — Нібито дерево… На майдані посеред села спершу земля заворушилася, потім руки з’явилися, потім голова… Люди, що по сусідству жили, домівки свої покинули та поховалися, хто куди!

— А потім, — знов докинула жінка, — запустив у озеро чудовисько, п’явку таку величезну, як колода завбільшки, а на п’явці — вим’я коров’яче та роги… З тих пір ніхто й не рибалить, і не купається…

— Близько підійти страшно! — видихнув старший хлопець.

— Потім він у печері чаклував, — шепотіла жінка, — а тепер ось…

— Тепер свататися надумав, — перебив Гаран. — У кого дівки на виданні — тому лихо, ось хто тремтить зараз. Приходить, стукає у ворота — і спробуй не відчинити. Гадюк приносить цілий клубок. Не приведи Небо його на вулиці зустріти, тому й ховаються всі… Тобі пощастило. Адже йому начхати, свій ти, чи сторонній.

— Дякую, — повільно проказав Руал. — Ви мене врятували, виявляється…

Помовчали. Тихенько, ніби впівсили, порипував цвіркун.

— А що буває з дівчатами? — хрипко запитав Ільмарранен.

— З дівчатами?

— З тими, до кого він сватається?

— Та поки нічого… Вибирає він, начебто. Посватається і піде собі, дівка страху набереться та й годі. Наречену, каже, в дім свій поведу… Та поки не повів ще нікого.

— У нас, слава Небу, нареченої нема, — сказав Гаран з прихованим торжеством. — Сини в мене он які, бачив? А Гарра, на щастя, поки ще мала. Тому нам і таланить…

— Покаркай, — обірвала його дружина й рішуче підвелася: — Ну, побалакали — годі. Будемо вкладатися. Завтра в сусідів попитаю, виходив він сьогодні чи ні.

— Та ні, напевне, — з удаваною впевненістю зауважив молодший хлопець. — Його вже днів зо три нема… Може, й помер досі.

— Помовч, — злякано гримнув на нього батько. І додав пошепки: — Він безсмертний, кажуть. А безсмертний тому, що коли настає час йому вмирати, за нього інші… Ну, розумієш. Інші мруть, начебто замість нього.

Жінку пересмикнуло:

— І охота вам чесати язиками, та ще й проти ночі… Ходімо, — звернулася вона до Руала, — я тобі з хлопцями постелю.

Усі разом вийшли з кухні, хлопці відразу піднялися сходами нагору, Гаран пішов замикати вхідні двері, а жінка рипнула дверцятами низької шафки й витягла звідти двоє чистих простирадл.

Її раптом напружено, придушено погукав чоловік:

— Літо, Літо… Ходи сюди…

Вона здригнулася й ледь не впустила білизну:

— Що там?!

— Підійди…

Жінка швидко вийшла в передпокій, за нею вслід вийшов і Руал.

Гаран припав до невеликого квадратного віконця, вирізаного в дверях. Пальці його на ручці дверей стискалися й розтискалися:

— На нашу вулицю звернув, — він намагався говорити якомога тихіше й спокійніше.

Жінка відштовхнула його й глянула сама. Охнула:

— Світле Небо… До кого це?

— До Мартів, напевне… — шепотів Гаран. — У них аж дві дорослі дочки…

— Хіба ж він двох посватає?

— Можна мені подивитися? — спитав Руал з-за їхніх спин.

Вони разом озирнулися. Потім жінка відсторонилася, щоб Ільмарранен зміг підійти до віконця.

Серединою вулиці повільно, то пританцьовуючи, то завмираючи, рухалася кумедна безглузда постать — довгий, колись розкішний камзол, червоні черевики з бантами, пишний мереживний комір, у піні якого то поринала, то визирала маленька, обтягнута зморшкуватою шкірою стареча голова в чорній кучерявій перуці, з-під якої звисало довге сиве волосся. Злий чаклун то насвистував безгубим ротом, то наспівував щось тонким, солодким голоском, то з хлоп’ячим завзяттям починав підстрибувати на місці. У правій руці його теліпався темний клубок, серед якого Руал, вкриваючись холодним потом, розгледів зміїні голови.

— Не дивіться, — сказав Гаран. — Він посватається до Мартів і піде. Це наші сусіди.

— Праворуч чи ліворуч? — пошепки спитав Руал.

— Праворуч, — відгукнулася жінка.

Руал мовчав. Він бачив, що чаклун уже минув двір сусідів праворуч, але не сказав про це.

— Що він робить? — напружено спитав Гаран.

Чаклун тим часом порівнявся з ворітьми його дому.

— Що він робить? — спитала жінка й відсунула Руала від віконця. Той кусав губи.

— Ні, — сказала жінка голосно.

У ворота постукали.

— Довго ходили, довго бродили, а слід до вас привів! — почувся від хвіртки деренчливий голосок. — У вас товар, у нас покупець, огрядний молодець!

Жінка похитнулася. Руал підхопив її — боявся, щоб вона не впала.

— Не відчиняйте, — сказала жінка. — Це помилка.

У ворота знову тричі голосно постукали.

— У вас золота курочка, у нас червоний півник! Відчиняй, господарю, зустрічай доньчину долю!

З тупотом скотилися зі сходів хлопці — напівроздягнені, перелякані. Молодший кинувся до матері і, як дитина, сховав обличчя в неї на грудях.

— Не відчиняйте, — повторила жінка.

З далекої кімнати визирнула маленька Гарра — у довгій нічній сорочці, з голими дитячими руками, босоніж.

— Що там? — спитала вона тонко.

— Назад, — крикнув до неї батько. — У ліжко, мерщій!

У ворота постукали втретє:

— У вас монетка — у нас гаманець! У вас ґудзичок — у нас петелька! Відкривай, господарю, готуй доньчин посаг!

— Він покричить — і піде, — тремтячим голосом сказав Гаран. — Скільки вже разів так бувало… Небо, вона ж дитина!

— Треба відчинити, — прошепотів старший із хлопців. — Треба відчинити, інакше він не відчепиться… Будинок спалить, як Ложкарям!

— Зараз, — бурмотів Гаран, — ви будьте тут, я з ним побалакаю…

Тремтячими руками він відсунув засувку, відчинив двері й гукнув:

— У нас нема нареченої! Не виросла ще наречена для вашої світлості!

— Ай-яй-яй! — докірливо проспівав тонкий старечий голос біля хвіртки. — Із зернятка паросточок, із яєчка пташечка! Уже ми ходили, уже ми стежили, та наречену й вигледіли!

І міцно замкнена хвіртка розчахнулася раптом, наче поривом вітру.

Руал відчував усе своє тіло, кожен зсудомлений, болісно напружений мускул. У двобої з магом мала значення тільки сила іншого мага. У Руала тут не було шансів.

— У вас пальчик — у нас каблучка! — старий був уже на подвір’ї. Відімкнені вхідні двері повільно відчинялися навстіж всупереч волі Гарана, який досі за них тримався.

— Мамо… — розгублено шепотів молодший син. Старший метався, не знаючи, що робити. Мати стояла непорушно, важко зіпершись на стіну.

Старий ступнув на поріг — він був густо нарум’янений і напомаджений, перука збилась на вухо, нерівний подих розповсюджував густий солодкий запах:

— У вас камінчик — у нас оправа…

Відступив, позадкував Гаран. Старий, пританцьовуючи, переступив поріг. Простяг унизану перснями худу вузлувату руку, поманив гачкуватим