Марина та Сергій Дяченко - Брамник

знати, як вона обирає цього свого воротаря? Може, вона цікавиться всіма магами, які насправді не маги? Я влаштував їй це… як міг. Нехай вона зацікавиться тобою, нехай вона себе виявить… Ми ловимо Третю Силу на живця, а що залишається робити?

Він відсапався й побачив нарешті вираз мого обличчя. З серцем зітхнув і сказав іншим тоном:

— Слухай-но, невже ти справді думаєш, що якась тварюка здатна нашкодити людині, яка перебуває під захистом Легіара? Та якби навіть вона була Третьою Силою, чи навіть Четвертою, ти мене просто ображаєш своїм страхом! Твоя справа — грати роль… Тепер ти розумієш, НАСКІЛЬКИ це важливо?

Цієї миті в двері швидко, перелякано застукотіли:

— Пане чарівнику! Вас кличе господар!

Барон, оточений домашніми, стояв посеред обідньої зали в пом’ятому халаті. Він підвів нам назустріч збентежені, сповнені страху очі:

— Пане чарівнику… Що це?

Перед ним лежала на столі купа золотого фамільного посуду, вся в бурих плямах іржі.

Замок паралізував жах. Заіржавіла обручка баронеси, золотий дзвіночок біля входу, всі коштовності в скриньках, усі золоті монети в гаманцях. З парадних гобеленів, гаптованих золотом, осипалися на підлогу крупинки іржі.

— Знамення, — шепотів Легіар блідими губами.

* * *

…Ночівлі двічі поспіль під одним дахом його обтяжували. Дорога стала рідною, вона гріла п’яти, жартувала, петляючи і зненацька звертаючи, розважала й оберігала. Супутники ділилися хлібом, він ділився з ними всім, що встигав заробити, зупиняючись ненадовго в селах і містечках. Коли залишалося в торбинці трохи їжі, він міг і не проситися на ночівлю, а просто йшов до ранку, не стомлюючись, і нічого не боявся. Дорога допомагала йому.

Однак, сталося, що на заході сонця в торбинці не залишилось ані крихти, а попереду, трохи осторонь від шляху, заманячіло поселення. Руал подумав і завернув туди.

Блукали кури пустельними вулицями, порпалися в землі, з кудкудахканням розліталися з-під Руалових ніг. Щільно зачинені були різьблені віконниці великих дерев’яних будинків. Ніхто не сидів на лавах побіля парканів, ані лялечки — біля колодязя, хоча ланцюг на вороті ще не встиг висохнути й трава була притолочена там, куди ставили цебро. Руал озирнувся — десь гупнула віконниця.

Він зіщулився, намагаючись зрозуміти, чому так дивно й важко на душі. І зрозумів — тиша. Неймовірна для сільської вулиці тиша.

Не гавкали на чужинця собаки, не мукали в дворах корови, не репетували півні, не цюкали сокири. Ворота порипували на вітрі — ніби на цвинтарі.

Він побрів далі, не зважуючись постукати в яку-небудь хвіртку, відчуваючи насторожені погляди в шпарах зачинених віконниць, марно силкуючись упіймати бодай один такий погляд. Поквапливий стукіт засувки — і знову тиша. Руал був голодний — і все-таки йому схотілося негайно піти звідси.

— Агов, парубче!

Руал присів, як від пострілу, хоча до нього звернулися майже пошепки. Літній уже селянин визирав у ледь прочинену хвіртку й манив Ільмарранена пальцем:

— Ходи-но сюди… Ти чий? Чого треба?

— Я мандрівник, — відгукнувся Руал, теж пошепки.

Селянин плюнув:

— То чого ж вулицями тиняєшся?! Ходи сюди, кажу, мерщій-бо!

Він схопив Руала за рукав, просто втяг на подвір’я і відразу замкнув хвіртку. На порозі дому стояла стривожена жінка:

— Скоріше в дім… У дім, Гаране, й хлопця сюди…

Вона не заспокоїлася, поки за Руалом і господарем не зачинилися двері.

Ільмарранен невпевнено огледівся — крім селянина, який привів його, та стривоженої жінки, у передпокої переступали з ноги на ногу двоє молодих, схожих один на одного хлопців, та сором’язливо визирала з кімнати смаглява дівчинка років десяти.

— Ти хто? — тихо спитала жінка.

— Мандрівник, — сказав Ільмарранен і посміхнувся. Вона не відповіла на посмішку, уважно вдивляючись у його обличчя.

— Він нетутешній, — пояснив пошепки чоловік. — Він нічого не знає.

Жінка подумала й кивнула, запрошуючи гостя ввійти в дім.

Слідом за жінкою Руал пройшов вузьким коридором у простору кухню зі стінами, викладеними з колод, у якій розмірено, затишно порипував цвіркун, схований у шпарині. За ним увійшли селянин, який його привів, обидва хлопці та дівчинка.

— Ти голодний? — спитала жінка.

І, не чекаючи на відповідь, кивнула дочці. Та спритно дістала з печі чавунець із залишками каші, з полиці — хліб, загорнутий у ганчірку, довірливо посміхаючись Руалові, поставила на стіл.

— Ми вже повечеряли, — сказала жінка. — Їж.

Вдячний Руал, не кажучи й слова, взявся до каші. Йому складно було стриматися й не проковтнути її відразу, цілком. Хлопці сопіли, тупцювалися у дверях, жінка присіла навпроти на ослоні, дівчинка широко розплющеними очима дивилася, як Руал їсть. Чоловік, який привів його, очевидно, господар, супився й потирав підборіддя, вкрите рідкою сивуватою бородою. Цвіркун, який на хвильку примовк, видав довгу ніжну руладу.

Руал нарешті наївся й подякував. Потім оглянув звернені до нього обличчя — тривожне в жінки, похмурі в хлопців, стомлене в літнього чоловіка й цікаве у дівчинки — й обережно спитав:

— Що за нещастя у вас, люди?

Голосніше засопли хлопці, перезирнулися жінка з чоловіком. Потім жінка підвелася й кинула дівчинці:

— Ну-бо, вкладайся спати.

Та, хоч їй було цікаво, послухалася й тихенько вислизнула, лише кинула наостанок погляд у бік притулку цвіркуна.

— Розповідай, Гаране, — сказала жінка літньому господареві.

Той пом’явся, смикаючи себе за бороду, й нарешті почав:

— Справді нещастя. Скільки живу, такого не пам’ятаю. У нас-бо ще нічого, начебто поталанило…

— Покаркай, — обірвала його жінка.

— Атож, — зітхнув Гаран, — хто зна, що ще спаде йому на думку… Зараз він сватається — то щовечора ходить, а то тижнями не буває… І все до когось нового.

Жінка зітхнула:

— Йому років сто, напевно, він ще за прадіда мого був молодий… А все сватається…

— Сватається? — перепитав Руал.

Гаран покивав:

— І все до когось нового… А в подарунок нареченій приносить… Букет зі здохлих гадюк. Подаруночок…

— Хто він такий? — запитав Ільмарранен, здригаючись.

Чоловік і жінка знову перезирнулися.

— Чаклун, — сказали від дверей.

Руал озирнувся — говорив молодший із хлопців, років шістнадцяти, невисокий, тонкогубий:

— Чаклун. Страшний чаклун. Ти про таких і не чував, до того страшний!

Брат штурхонув його в бік.

— Він у печері живе, — по нетривалій мовчанці сказала жінка. — Років сто живе, а може, й двісті. Батько, бувало, розповідав, що він сумирний був, спокійний, допомагав навіть, якщо нестатки траплялися… Потім його років двадцять ніхто не бачив. Він у своїй печері зачинився.

— Ми ще малими до тієї печери бігали, — нервово сказав старший хлопець, на вигляд міцніший і дужчий за брата. — Там усередині тихо, тихо, а потім як засичить — начебто водою на гарячу пательню…

— І ось він вийшов, — провадила жінка, — та який…