Павло Архипович Загребельний - Євпраксія

для перемоги над Римом! Імператор поєднувався з далеким руським царем, а Климент мав, скориставшись цим, докласти всіх зусиль для об'єднання церков! Задум зухвалий, але грандіозний! Навіть Григорію-Гільдебрапду не вдалося відірвати від Константинополя Руської держави, а імператор зробить це, з'єднає два світи — західний і східний, і тоді його могуття не матиме меж.

Ще над Кведлінбургом не кричали захриплі від весняної радості журавлі, а вже з Равенни вирушив до Києва посланець Климента кардинал Григорій з церкви святого Віталіса, наділений, сказати б, подвійними дипломатичними повноваженнями — матримоніальними й конфесіональними. Мав просити в князя Всеволода руки його доньки для германського імператора Генріха і повести переговори про возз'єднання руської церкви з латинською. Всеволод нічого не мав проти шлюбу Євпраксії, бо коли з легким серцем видавав за нікому не відомого маркграфа, то чому б став противитися поєднанню доньки із самим імператором германським? Що ж до церков, то тут вирішальне слово належало передовсім митрополиту Іоанну, а той у своїй ромейській затятості не те що не міг погодитися на такий злочинний акт, але й засудив видання дочок заміж «во іну страну, ідеже служать опрісноки і скверноедвнію не отметаються». Митрополит посварився з князем Всеволодом, мерщій спорядив своє посольство в Царград з порадою порвати стосунки з імператором Генріхом і його антипапою Климентом, які хотіли завдати ромейському імператорові удару в спину.

Генріх ще не відав про все це, коли споряджав з Кведлінбурга своїх послів: не таємних — урочистих, пишних, з багатими дарами, з посланням імператорським до великого князя київського, з проводами, напучуваннями й нетерплячим жданням повороту.

На чолі посольства поставлено барона Заубуша. Цим імператор мовби хотів показати, якої ваги надає справі, як високо ставить свою невісту, бо ж відриває від себе найвірнішого чоловіка, з яким, здається, не розлучався впродовж тридцяти років не те що на кілька місяців, а навіть на кілька днів. Зі Заубушем мали їхати й руські дружинники. Бо вже знали дорогу, а ще були найпершою запорукою добровільної згоди княжни на шлюб і добрих намірів імператора.

Кирпа прийшов прощатися до Євпраксії. Журина не могла його вловити на самоті, вимушена була прощатися при княжні, не стримувала сліз, та й княжна теж плакала, бо ж свій чоловік і який же чоловік. Кирпа вклонився Євпраксії, а Журину обійняв і поцілував, вельми подивувавши тим княжну, хоч мала б давно вже згадати про те, що Журина теж жінка, ще молода, гожа, а літа летять, як хижі стріли, а жити хочеться.

Кирпа погладив Журину по чорному її волоссю, зітхнув, засміявся:

— Не виросте вже така квасоля, як при мені. Євпраксія нічого не могла збагнути. Яка квасоля?

— Дитина ще ти, княжно, — сказала ласкаво Журина й знов заплакала.

А може, воно й ліпше — так довго лишатися дитиною.

Кирпа приніс із собою якусь скриньку, подав Євпраксії.

— Може, не повернуся сюди, бо дружинницьке життя таке: до якого князя їдеш, той і велить. Сюди приїхав — ти лишила коло себе. До Києва повернуся — князь Всеволод скаже: зоставайся, йди туди, бий того. Ось так і живу. А тобі, Євпраксіє, хай буде мій дарунок весільний. Дісталася мені ця скринька від ромейського катепана в Тмуторокані. Сірійська річ, старовинна й рідкісна. Хай буде тобі захистом від лихих людей, бо в цій землі лихого більше, ніж доброго, надто ж для гарної молодої жінки, та ще такої доброї й незіпсованої, як ти в нас. Ось тут маєш для власних потреб дзеркало зі щирого золота, мазі ромейські, притирання, усе для краси. А тут відкривається потаємне дно і лежить шість золотих келихів. Не пий сама з них ніколи! Коли ж виникне потреба збороти смертельного ворога, налий йому вина в цей келих… І згадай Кирпу.

— Повертайся, Кирпо, — попросила Євпраксія. До отця Северіана, який теж прощався, бо їхав до Києва, не зверталася з таким щирим проханням, і той туп-цювався майже сором'язливо, бурмотів, що полишає духовну дщерь свою з богом, на що Кирпа досить дошкульно зауважив, що його бог чомусь не завжди все бачить і ніколи якось не квапиться на поміч ні дітям, ні жінкам, ні тим, хто потрапляє в біду.

— У ромеїв є звичай полювати на малих пташок, обмазуючи гілля дерев клеєм, — сказав він. — Остерігайся, Євпраксіє, такого гілля. Бо ти ж для нас завжди будеш маленькою гарною пташкою!

Виїздило посольство з Кведлінбурга в теплий весняний день. Мжичив весняний дощ, лисніли кінські крупи, грали лютні, трубили труби. Кирпа їхав поруч із Заубушем, який тримався на коні так хвацько, мовби мав цілі дві ноги. Їх проводжав сам імператор з почтом, Євпраксія, як заручена з Генріхом, абатиса Адельгейда; одні раділи, другі плакали, треті безжурно гукали щось услід. Кирпа, їдучи повз Євпраксію, моргнув, показав на Заубуша:

— Осел слухає лютню, а свиня — трубу! То був день сумний, але водночас і радісно-піднесений. Посольство їхатиме через усю Саксонію, через Чеський ліс, Польщу, Русь, і скрізь питатимуть, хто й куди, і їм відповідатимуть, що везуть грамоти германського імператора до руського князя, аби той видав свою доньку за Генріха.

Імператриця, імператриця — і про це знатиме вся Європа і цілий світ незабаром! Готування до високого шлюбу чимось нагадує війну. Гудіння флейт, грюкіт брам, палання смолоскипів, брязкіт зброї, їдуть кудись озброєні вершники. Сказано Зевсом про жон:

Зло подарую я їм замість вогню, й вони забавлятись Будуть ним досхочу, власним нещастям своїм задоволені.

Євпраксія не хотіла вірити ні в зло, ні в нещастя. Коли й було, то минулося. Попереду — радість, любов, сонце. Кликала Журину, читала їй уголос ромейські книги про кохання, заховані серед священних текстів, записані нашвидкуруч, з помилками, як то завжди буває при таємному й поквапливому переписуванні, але зате захищені від надмірно суворих поглядів священними текстами псалмів Давидових. «Куди піду від духу твого й від лиця твого куди втечу? Чи зійду на небо — ти там, чи спущуся під землю — і там ти. Чи візьму крила зорі й спочину край моря, і там рука твоя попровадить мене й утримає мене десниця твоя. Ерот виливає свій вогонь і на птахів, і на плазунів, і на рослини, і навіть на камені. Принаймні магнісійська руда любить залізо, і як тільки вона побачить його, так і тягне до себе, мовби всередині в ній живе любов… Чи ж не є то поцілунок руди й заліза, любимого нею? Серед фінікових пальм одні чоловічі, другі жіночі. І ось мужська любить жіночу, і коли