Генрік Сенкевич - Вогнем і мечем. Том перший

за течією, їх вона несла дуже швидко, інші працьовито пнулися вгору по річці з допомогою весел і вітрил. Одні везли у прибережні міста рибу, віск, сіль і сушені вишні, інші поверталися із населених околиць, навантажені запасами харчів для Кодака і товарами, які охоче купували на Крамному базарі в Січі. Дніпровські береги від гирла Псла були вже зовсім пустельні, лише де-не-де на них біліли козацькі зимівники. Річка була ніби великим битим шляхом, що сполучав Січ із рештою світу, тому й рух на ній був такий значний, особливо коли прибутна вода полегшувала судноплавство і коли навіть пороги, окрім Ненаситця, суднам, що йшли вниз по річці, можна було подолати.

Намісник із цікавістю придивлявся до цього річкового життя, а тим часом байдаки його швидко наближалися до Кодака. Туман розвіявся, і стало добре видно береги. Над головами мандрівців літали хмари водних птахів: пеліканів, диких гусей, журавлів, качок і чайок, лежнів і мартинів; у прибережних очеретах стояв такий ґвалт, таке вирування води і шум крил, що, здавалося, там відбуваються пташині сейми або битви.

За Кременчугом береги ставали нижчими і відкритішими.

— Погляньте-но, добродію! — зненацька вигукнув Жендзян, — ніби сонце пече, а в полях лежить сніг.

Скшетуський глянув. І справді, скільки сягало око, якийся білий покрив блищав у променях сонця обабіч річки.

— Гей, старший! А що це там біліє? — спитав намісник.

— Вишні, пане! — відповів старший.

Він казав правду. Вишневі ліси, що складалися з карликових дерев, густо вкривали обидва береги за гирлом Псла. Плоди їхні, солодкі й великі, були восени поживою для птахів, звірів і людей, що заблукали в цій глушині, а також були предметом торгівлі, який возили байдаками аж до Києва і далі. Зараз ліси потопали у цвіту. Коли наблизилися до берега, щоб дати веслярам перепочити, намісник із Жендзяном висадилися, бажаючи ближче розгледіти ці зарості. Їх огорнув такий п’янкий аромат, що вони ледве дихали. Безліч пелюсток уже лежала на землі. Подекуди деревця утворювали непрохідні хащі. Поміж вишнями буйно ріс і дикий карликовий мигдаль, укритий рожевим цвітом, що пахнув іще сильніше.

Мільйони джмелів, бджіл і барвистих метеликів кружляли над цим строкатим морем квітів, кінця-краю якому не було видно.

— Дива це, пане, дива! — захоплювався Жендзян. — І чому тут люди не живуть? Звірів тут теж, я бачу, вдосталь.

Поміж вишневими кущами шугали зайці — русаки й біляки, а також численні табунці великих голубоногих перепілок. Кілька з них Жендзян підстрелив зі штуцера, але був дуже розчарований, коли згодом від старшого дізнався, що м’ясо їхнє отруйне.

На м’якій землі видно було сліди оленів і сайгаків, а здалеку долинали звуки, схожі на рохкання диких свиней.

Мандрівці, надивившись і відпочивши, рушили далі. Береги то вищали, то ставали плоскими, відкриваючи вид на розкішні діброви, ліси, урочища, могили і широкі степи. Околиці здавалися такими чудовими, що Скшетуський мимоволі ставив собі Жендзянове запитання: чому тут люди не живуть? Але для цього треба було, щоб іще один Ієремія Вишневецький узяв під свою опіку цю пустелю, впорядкував її і захищав від нападів татар і низових. Подекуди річка утворювала рукава, закрути, заливала яри, спіненою хвилею била у прибережні скелі й заповнювала в них водою темні печери. У таких печерах і закрутах козаки влаштовували тайники і схованки. Гирла річок, порослі густим ситником і очеретом, аж кишіли усіляким птаством; одне слово, світ дикий, місцями урвистий, місцями низовинний, безлюдний і таємничий відкрився перед очима наших мандрівників.

Плавання ставало надокучливим, бо через тепло з’являлися рої кусючих комарів і всяких не відомих у сухому степу інсектів; деякі з них були завтовшки як палець, і після їхнього укусу кров цебеніла цівкою.

Увечері прибули до острова Романівка, вогні якого завиднілися ще здалеку, і зупинилися там переночувати. У рибалок, котрі прибігли подивитися на загін намісника, сорочки, обличчя і руки були густо змащені дьогтем для захисту від укусів. Були це люди грубих звичаїв і дикі; весною вони з’їжджалися сюди гуртом ловити і в’ялити рибу, яку потім розвозили у Чигирин, Черкаси, Переяслав і Київ. Ремесло в них було важке, але вигідне через безліч риби, яка влітку ставала навіть бідою для цих місць, здихаючи від браку води в рукавах і так званих тихих закутках, заражаючи гниттям повітря.

Від рибалок намісник довідався, що всі низові, котрі тут рибалили, вже кілька днів як покинули острів і на поклик кошового отамана подалися на Низ.

Щоночі з острова було видно багаття, які розпалювали в степу ті, хто квапився на Січ. Рибалки знали, що готується похід «на ляхів» у і вони зовсім не приховували цього від намісника.

Пан Скшетуський подумав, що його експедиція, мабуть, справді-таки спізнилася, і може, перш ніж він дістанеться до Січі, полки молодців рушать на північ. Але йому було наказано їхати, і він, як справжній жовнір, вирішив не розмірковувати, а потрапити хай навіть у серце запорозького стану.

Наступного дня вранці вирушили далі. Проминули мальовничий Таренський Ріг, Суху Гору і Кінський Острог, відомий своїми багниськами і безліччю гаддя, які його непридатним для проживання робили. Тут уже все — і дикість околиці, і бистріша течія — свідчило про близькість порогів. Нарешті на обрії завиднілася Кодацька вежа — першу частину подорожі було закінчено.

Проте того вечора намісник у замок не потрапив, бо пан Гродзицький запровадив такий порядок, що після того, як перед заходом сонця було оголошено пароль, із замку нікого не випускали і в замок нікого не впускали; якби навіть приїхав сам король, йому довелося б ночувати у Слобідці, що стояла під мурами фортеці.

Саме так учинив і намісник. Нічліг був не вельми зручний, бо хати у Слобідці, яких налічувалося близько шістдесяти, збудовані із глини, були такі тісні, що в деякі доводилося влазити рачки. Інших будувати не варто було: фортеця при кожному татарському набігу спалювала їх дотла, щоб не служили для нападників прикриттям і не створювали безпечних підступів до валів. Жили у цій Слобідці люди «захожі», тобто приблуди з Польщі, Вкраїни, Криму і Волощини. Одновірців тут майже не було, але про це ніхто не питав. Землі тут не обробляли через небезпеку від Орди, харчувалися рибою і хлібом, привезеним з України, пили просяну паленку, а займалися ремеслами, за які їх у замку дуже поцінювали.

Намісник майже не стулив очей через неймовірний сморід кінських шкур, із яких у Слобідці виготовляли ремені. На світанку наступного дня, тільки-но продзвонили і просурмили пробудження, він повідомив у замок, що прибув князівський посол і просить