Патрік Зюскінд - Запахи. Історія одного вбивці

почував себе не інакше, ніж тепер, а тепер, заплющуючи очі, він почував себе анітрохи не інакше, ніж тоді. Втягнувши повітря, яке оточувало його тіло, він відчув запах поганих парфумів, оксамиту та новенької шкіри своїх черевиків; він чув носом шовк, пудру, косметику, легкий аромат мила з Потосі. І раптом він зрозумів, що не голубиний бульйон і не вентиляційний фокус-покус зробили з нього нормальну людину, а лише кілька одежин, зачіска й ці маленькі косметичні хитрощі.

Моргнувши, він розплющив очі й побачив, що пан у дзеркалі підморгнув йому і тінь посмішки майнула біля його підфарбованих карміном губів, так ніби той давав зрозуміти, що вважає його не зовсім гидким. Та й самому Гренуєві здалося, що пан у дзеркалі, ця вдягнена як людина, замаскована постать без власного запаху досить-таки пристойна; йому принаймні здалося, що після деякого вдосконалення ця маска могла б справляти на зовнішній світ такий вплив, на який би він, Гренуй, ніколи б не наважився. Він кивнув постаті й побачив, як вона, відповідаючи йому кивком, крадькома роздуває ніздрі…

31

Наступного дня — маркіз саме намагався навчити його найнеобхіднішим позам, жестам і танцювальним па для майбутнього публічного виступу — Гренуй симулював напад запаморочення і, нібито геть знесилівши від нестачі повітря, упав на диван.

Маркіз був у нестямі. Він верещав на слуг, вимагаючи принести віяла та переносні вентилятори, і, поки слуги кинулися виконувати наказ, він на колінах стояв біля Гренуя, обмахував його своєю хустинкою, насиченою фіалковим ароматом, і заклинав, просто-таки вимолював у нього знову підвестися, не віддавати Богові душу в такий важливий момент, якщо можливо, протягнути бодай до післязавтра, бо інакше його летальна флюїдальна теорія виживання опиниться під величезною загрозою.

Гренуй плазував і коцюрбився, кашляв, стогнав, обома руками відмахувався від хустинки, тоді, зрештою, досить драматично впав з дивана й забився у найвіддаленіший куток кімнати.

— Тільки не ці парфуми! — крикнув він, ніби з останніх сил. — Тільки не ці парфуми! Вони вбивають мене!

І тільки тоді, коли Тайяд-Еспінасс викинув у вікно хустинку, а свій камзол, що теж пахнув фіалкою, залишив у сусідній кімнаті, Гренуй трохи втихомирився і вже спокійнішим голосом розповів, що він, як парфюмер, має дуже чутливий нюх, і завжди, а надто зараз, під час одужання, надзвичайно гостро реагує на деякі запахи. Те, що саме аромат фіалок, загалом приємної квітки, йому аж так дошкуляє, він може пояснити тільки тим, що парфуми маркіза містять в собі великий процент фіалкового коріння, який унаслідок свого підземного походження особливо негативно впливає на таку летально-флюїдально заражену особу, як він, Гренуй. Уже вчора, коли його вперше напарфумили, він відчував себе геть одурманеним, а сьогодні, знову відчувши запах кореня, йому здалося, що його зіштовхнули назад у жахливу задушливу нору, в якій він животів аж сім років. Напевно, його природа обурилася проти насильства, по-іншому він цього пояснити не вміє, бо після того, як завдяки мистецтву пана маркіза йому було подаровано життя в очищеному від флюїду повітрі, він воліє краще померти на місці, аніж іще раз піддатися впливові ненависного флюїду. Ще й зараз усе в ньому здригається від однієї тільки думки про парфуми з кореня. Але він переконаний, що враз одужає, якщо маркіз дозволить йому для цілковитого знищення запаху фіалки придумати власні парфуми. Він має на увазі легкий повітряний аромат, що складатиметься з віддалених від землі інгредієнтів: мигдальної та апельсинової води, евкаліпта, соснової та кипарисової олії. Кілька бризок таких пахощів на його одяг, кілька крапель на шию та обличчя — і він назавжди буде застрахований від повернення прикрого нападу, з якого щойно ледь викарабкався…

Передане тут непрямою мовою заради легшого прочитання було насправді півгодинним белькотінням, яке перебивалося численним покашлюванням, хрипами та задишкою і супроводжувалося тремтінням, схлипуванням та красномовним закочуванням очей. Маркіз був глибоко вражений. Ще більше, ніж симптоми страждання, його переконала тонка аргументація підопічного, зроблена відповідно його летально-флюїдній теорії. Звичайно, це фіалкові парфуми! Жахливо наближений до землі, навіть підземний продукт! Напевне, й сам він уже ним заражений. Він і гадки не мав про те, що аромат, яким він день у день користувався, наближав його до смерті. І подагра, і потилиця терпне, і кволість його члена, і геморой, і шум у вухах, і гнилий зуб — все це без сумніву наслідки отруєння смердючим фіалковим коренем. А цей дурний чоловічок, оце нещастя, що забилося в куток кімнати, відкрило йому очі. Маркіз розчулився. Йому захотілося підійти до нього, підняти й пригорнути до свого просвітлілого серця. Але він боявся, що ще пахне фіалками, і, ще раз покликавши слуг, наказав їм повикидати з дому всі фіалкові парфуми, провітрити замок, продезинфікувати його одяг в апаратурі вітального повітря, а Гренуя в його паланкіні віднести до найкращого парфюмера міста. Саме цього добивався Гренуй, симулюючи напад.

Парфюмерна промисловість мала в Монпельє стару традицію, і хоча останнім часом у порівнянні з містом-конкурентом Грасом вона зазнала певного спаду, в місті ще жило кілька гарних майстрів-парфюмерів та рукавичників. Найповажніший серед них, на ім’я Рунель, зважаючи на ділові зв’язки з домом маркіза де ля Тайяд-Еспінасса, в який він постачав мило, олію та ароматичні речовини, погодився на надзвичайний крок — на годину віддати своє ательє в розпорядження доставленому в носилках дивному паризькому підмайстрові. А цей не вислухав ніяких пояснень, не поцікавився, де що стоїть, сказавши, що й так добре тут орієнтується і сам знайде все необхідне; він зачинився у майстерні і провів там добру годину, а тим часом Рунель із дворецьким маркіза пішов до корчми випити склянку вина і дізнався там, чому його фіалкова вода більше не має права на існування.

Майстерня і крамниця Рунеля були обладнані далеко не так розкішно, як свого часу магазин ароматичних товарів Бальдіні в Парижі. З кількома сортами квіткової олії, води та прянощів звичайний парфюмер не дуже міг розігнатися. Проте Гренуй, тільки-но вдихнувши повітря, зрозумів, що наявних речовин цілком вистачить для здійснення його наміру. Він не мав наміру створювати щось велике; не хотів змішувати, як свого часу у Бальдіні, і престижних парфумів, які вирізнялися б на тлі посередності і завоювали б серця людей. І навіть не простий запах квітів апельсинового дерева, як було обіцяно маркізові, був його безпосередньою метою. Ходові есенції евкаліпта та кипарисового листя повинні були тільки замаскувати справжній аромат, який він вирішив приготувати, — цим ароматом мав бути людський запах. Він хотів, хай навіть це поки що буде тільки поганий сурогат, привласнити