Роберто Сав'яно - Ґоморра

лиця з трагедією, вони огортають одна одну руками, підтримують одна одну. І в цих кількох секундах, у цих кількох кроках, які мати й дружина роблять назустріч мерцю, застиглому в гротескній позі, відчувається ірраціональна, божевільна та безглузда віра в силу палкого бажання. Вони знову й знову сподіваються, що то була якась прикра помилка, що чутка була хибною, що то якесь непорозуміння з боку поліцейського, котрий розповів їм про засідку та вбивство. Наче коли вони будуть уперто триматися своєї віри, то вона спроможеться змінити хід подій. У цей момент кров’яний тиск надії сягає піку. Але нічого не поробиш. Плач та зойки демонструють силу земного тяжіння реальності. Аттіліо лежить, розпростершись на підлозі. Він працював у магазині телефонів і трохи підробляв в інформаційно-довідковій службі. У них з дружиною Наталією ще не було дітей. Вони на це просто не мали часу; можливо, не мали фінансової змоги і чекали, поки їм не підвернеться краща робота деінде. Робота поглинала увесь їхній день, а коли вони нарешті спромоглися трохи заощадити, то Аттіліо вирішив спробувати себе в бізнесі, де його і застукала смерть. Але другий убитий співвласник магазину є далеким родичем Паріанте, боса району Барколі, колишнім «полковником» Ді Лауро, котрий обернув свою зброю проти нього. Аттіліо не знає або просто недооцінює загрозу; він довіряє своєму компаньйону; йому достатньо, що він — чоловік, що забезпечує себе та родину; правда, йому доводиться багато працювати, дуже багато. Зрештою, в цих краях ти не вибираєш собі долю, і будь-яка робота — це привілей, якого ти щосили тримаєшся, якщо він тобі випав. Ти почуваєшся таким удачливим, наче над тобою засіяла щаслива зірка, навіть якщо це означає, що тринадцять годин на добу тебе немає вдома, що твій вихідний — це лишень половина неділі, а твоєї тисячі євро на місяць ледве вистачає, щоб погашати позику на житло. Хоч як би тобі не дісталася робота, ти маєш бути вдячним і не ставити багато запитань — ні про себе самого, ні про свою долю. Але дехто таки має сумніви і ставить запитання. Тому труп Аттіліо Романо додається до списку членів Каморри, убитих упродовж останніх місяців. Усі ці полеглі однакові, вони — жертви тієї самої війни, але причини їхньої смерті є різними. Клани самі вирішують, хто ти такий і яку роль граєш ти в цій ризикованій грі. І вирішують вони незалежно від волі й бажання індивідів. Коли на вулицю виходять армії, то неможливо рухатись у відповідності до якоїсь іншої динаміки, окрім їхньої. У відповідності до їхньої стратегії. Саме вони вирішують сенс, мотиви та причини. В той конкретний момент магазин, де працював Аттіліо, являв собою економічну ланку «іспанців», а значить підлягав знищенню.

Наталія, або Ната, як її називав Аттіліо, приголомшена трагедією. Вони були подружжям лишень чотири місяці, але жінка все одно безутішна. Президент Республіки не прибуде на похорон її чоловіка, не підтримає її під руку ані міністр, ані мер. Можливо, це й на краще: їй не доведеться брати участь у фальшивому спектаклі, влаштованому представниками влади. Але над смертю Аттіліо витає несправедлива підозра, підозра, яка є мовчазним підтвердженням влади, яку має тут Каморра. Іще одним доказом активності кланів. Але люди, що працювали поруч з Аттіліо — Аттілою, як вони його прозивали за вперте й несамовите бажання жити, — люди з інформаційного центру організовують поминання при свічках і наполягають на необхідності пройтися маршем протесту, навіть якщо під час його проведення стануться нові вбивства і нова кров обагрить вулиці. І вони виходять на демонстрацію, запалюють свічки, роз’яснюють, знімають ганьбу, знімають усякі підозри. «Аттіла» помер на роботі і не мав жодного стосунку до Каморри.

Але насправді стається так, що після цього вбивства підозра посилюється і падає на кожного. Машина клану надто бездоганна. Помилок не буває, бувають тільки покарання. Тому вірять клану, а не родичам, які, мовляв, не все розуміють, не колегам, які його знали, та не історії життя цього індивіда. На цій війні невинуваті особистості потрапляють під коток і заносяться до каталогу як побічні ефекти або потенційні винуватці.

26 грудня 2004 року Даріо Скерілло їхав на своєму мотоциклі. Йому вистрелили в голову та груди і кинули умирати в калюжі крові, яка повністю просякнула його сорочку. Він був ні в чому не винуватий. Але він приїхав з Казаваторе, містечка, яке теж накрила хвиля конфлікту. Стосовно нього — і досі тиша та нерозуміння. Ані напису на могилі, ані дошки пошани, ані поминальної служби. «Коли когось убиває Каморра, то хтозна — чому», — каже мені якийсь дідок. Проходячи повз місце, де вбили Даріо, він хреститься. Не вся кров однакового кольору. Кров Даріо — червонувато-пурпурова; здається, вона і досі тече. Довелося висипати цілі купи тирси, щоб її всотати. Минуло кілька хвилин, і вже якесь авто, скориставшись вільним місцем, припаркувалося прямісінько над плямою крові. Все закінчується. Все накривають, ховаючи від очей перехожих. Даріо убили для того, щоб донести до мешканців повідомлення. Повідомлення у вигляді людської плоті у конверті з крові. Як у Боснії, Алжирі, Сомалі, як під час хаотичної громадянської війни, коли важко зрозуміти, хто на якому боці, і достатньо хоч когось убити, сусіда або, скажімо, його собаку, свого приятеля чи родича. Достатньо хоч найменшого натяку на кревний зв’язок або фізичної схожості — і ви перетворюєтеся на мішень. Достатньо лишень пройтися якоюсь вулицею, щоб негайно отримати ідентифікаційну картку, відлиту у формі кулі. Головне для кланів — створити якомога сильнішу концентрацію болю, трагедії та страху. Мета одна: продемонструвати свою абсолютну владу, незаперечну перевагу та неможливість хоч щось протиставити реальній правлячій силі. В результаті ти сам призвичаюєшся до їхнього способу мислення, стаєш схожим на тих, хто запросто може образитися через жест чи фразу і всадити в тебе кулю. Для того щоб зберегти власне життя, щоб не доторкнутися до високовольтної лінії помсти, ти маєш бути обережним, обачливим та тихим. Коли я вже зібрався їхати геть, у той момент, коли виносили тіло Аттіліо Романо, до мене раптом прийшло розуміння. Я почав розуміти, чому й миті не проходить без того, щоб моя мати не дивилася на мене з тривогою, не в змозі збагнути, чому я не їду геть, чому не тікаю, чому продовжую жити в цьому пеклі. Я спробував пригадати, скільки загинуло, скільки було вбито відтоді, як я народився.

Не обов’язково рахувати загиблих, щоб зрозуміти механіку діяльності Каморри. Мертві — найменш промовистий елемент її реальної моці,