Георгій Михайлович Брянцев - Таємні стежки

чи не йти? Якщо цей чоловік стежив за ним, то втекти не вдасться, він дожене. А можливо, що він знає й місцепроживання Ігорка…

Зовнішній вигляд незнайомого наче не викликав у хлопчика підозрінь, та й говорив він з чарівливою щирістю.

«Піду… Що буде, те й буде. Добре, що не дійшов до квартири «Грізного», вирішив Ігорьок ї пішов за незнайомим.

А той ішов, не зупиняючись і не обертаючись, очевидно впевнений у тому, що хлопчик іде за ним.

На Базарній вулиці, біля невеликого цегляного будинку, чоловік уповільнив ходу, озирнувся і поманив Ігорка рукою.

… У просторій кімнаті за невеликим голим столом сиділо кілька чоловік.

Як тільки Ігорьок переступив поріг кімнати, гомін, який було чути в коридорі, миттю затих, і очі всіх вороже втупилися у нього.

— Ану, звільніть місце, — звернувся той, що привів Ігорка, до двох чоловіків, які сиділи в самому кутку на тапчані. — Швидко!

Ті відразу встали, не сказавши жодного слова.

— Сідай сюди, поруч, — ласкаво запросив незнайомий Ігорка. — Як тебе звати?

— Ігор.

— Чий ти?

— Терещенка, — збрехав, не кліпнувши оком, Ігорьок.

Він з перших днів, за домовленістю з Василем; видавав себе за його рідного брата.

— Хто в тебе є з рідних?

— Крім брата, нікого.

— А брат що робить?

— Він каліка, безногий, нічого не робить… Він ще маленьким ногу відморозив… Я його годую.

— Ц… ц… ц… — зацокав співчутливо незнайомий і похитав головою. Потім він нахилився до самого вуха хлопчика і тихо спитав: — А якщо я зроблю так, що ти не будеш більше жебрати, га? Все в тебе буде…

— Н-не знаю, — запинаючись, відповів Ігорьок і повів очима по стінах: на них висіли картини з німецьких ілюстрованих журналів: танки, що йдуть в колоні; гітлерівці, які обіймаються; великий, охоплений полум'ям будинок; переправа військ через ріку…

Незнайомий поклав руку на плече Ігорку.

— Ех ти!.. — сказав він і посміхнувся. — Зараз я тобі покажу, що ти матимеш кожного дня.

Незнайомий зник у дверях праворуч. Він був відсутнім хвилин десять-п'ятнадцять, і Ігорьок помітив, що ніхто з присутніх у кімнаті не звертає на нього жодної уваги.

Повернувся незнайомий з картонною коробкою в руках.

— Ану, наставляй свою торбину! — сказав він і кинув туди байку консервів, засушену рибу, білий батон і кільце ковбаси.

Торбина відразу роздулася.

— Донесеш додому?

— Донесу.

— Так, ти ж недалеко живеш, я знаю! І знаю, по яких вулицях просити ходиш, знаю навіть, що ти — хитрий! — як повернешся додому, одяг той скидаєш. Ну й правильно робиш, а то ж ніхто нічого не дасть. Горе розум гострить. — І він поблажливо поплескав хлопчика по плечу.

Ігорку раптом стало жарко.

Звичайно, не даремно наділив його продуктами цей тип з гладкими щоками, не даремно йшов слідом за ним. Він, виявляється, все знає.

— Ось що, друже, — продовжував тимчасом незнайомий: — хочеш мати щодня стільки харчів?

— А ви хто?

Питання, задане хлопчиком, було несподіваним. Незнайомий відкашлявся і відповів, що він і його товариші — хороші люди: вони ловлять шахраїв, бандитів, грабіжників, які по ночах нападають на мирних городян. Хлопчик повинен допомагати їм вистежувати таких людей.

Він переконував Ігоря довго. Той слухав, зрідка киваючи головою.

— Зрозумів мене? — спитав нарешті незнайомий.

— Зрозумів.

— Ти ходиш на Адміністративну, сто двадцять шість?

— Ходжу. За хлібом… — намагаючись не видати хвилювання, пробурмотів Ігорьок. — Там живуть двоє дядьків… добрі…

— Так-таки й добрі?

— Правда….

— А що вони тобі, крім хліба, дають?

— Нічого.

— Ось тобі й добрі! — Незнайомий розсміявся, і щоки зовсім закрили його маленькі очі. — А з ким вони дружать? До кого ходять?

— До пана Тряскіна ходять…

Чоловік, що сидів біля вікна, присвиснув, устав і вийшов з кімнати.

— А ще до кого?

— Не знаю…

— А ти дізнайся. Одягни оцю одежу і дізнайся. Постеж за ними. Як дізнаєшся, приходь до мене, я тобі знову повну торбину насиплю.

— А що, як не дізнаюсь? — сміливо спитав Ігорьок.

— Тоді нічого й не одержиш. Знову жебрати будеш. Зрозумів?

— Так…

— Ну от. Знайдеш цей будинок?

Ігорьок знизав плечима.

— Знайдеш, — впевнено закінчив незнайомий. — Ну, йди…

Опинившись на вулиці, Ігорьок зазнав почуття людини, яка впала з десятого поверху і чудом залишилася живою. Ноги рвалися вперед. Торбина майже не відчувалася. Він ішов легко, бадьоро, усвідомлюючи, що не тільки вискочив із скрутного становища, але й дізнався, що якісь люди цікавляться Ожогіним і Грязновим.

Йому здавалося, що зустрічні перехожі розуміють його настрій і якось особливо привітно дивляться на нього, що сонце гріє тепліше, ніж звичайно, що вулиця виглядає чепурніше, та й молода травичка починає пробиватись біля самого тротуару, чого не було, здається, коли він ішов сюди.

… Василь уважно вислухав свого юного друга, і лихий вогник промайнув у його очах.

— Бач чого захотіли, сволота! — злісно сказав Терещенко. — Падлюки!.. Ну нічого, небагато лишилося чекати — прополощемо їх усіх… А ти тепер пильнуй. Ходи й оглядайся. Піди розкажи все Денисові Макаровичу.

… Цієї ж ночі начальник гестапо Гунке приймав людину, яка наділила Ігорка продуктами. Поруч з Гунке сидів перекладач.

Відвідувач докладно розповів про цю історію, навіть надто докладно, тому що Гунке почав морщитись. Він терпіти не міг довгих доповідей і не переносив людей, які страждають багатослів'ям. Тільки ворожість до Юргенса, якому в усьому щастило, і заздрість, що підігрівалася невдачами в особистих справах, примушували начальника гестапо терпляче слухати цього опецькуватого, з маленькими очицями співробітника місцевої поліції.

Гунке слухав, відкинувшись на спинку крісла. До чого ж зарозумілий і чванькуватий цей абверівський майор Юргенс! Як незалежно тримає він себе на території, що підлягає йому, Гунке! Він зовсім не рахується з гестапо. Викликає потрібних йому людей, займає кращі приміщення, командує начальником гарнізону, комендантом міста, бургомістром. І все з нього, як з гуски вода! Навіть з такої делікатної справи, як отруєння підполковника Ашингера, Юргенс зумів викрутитись. Чому так везе людині? А про історію з горбанем не хочеться й згадувати. Як безглуздо, по-дурному все вийшло…

Нарешті співробітник поліції закінчив свою інформацію, і похмурий настрій у Гунке трохи покращав. Начальник гестапо зрозумів, що, здається, поліція не помилилася, зробивши ставку на хлопчика-жебрака. Можливо, з цієї комбінації що-небудь і вийде. Гунке пристрасно бажав скомпрометувати негласних співробітників Юргенса — Ожогіна і Грязнова. Тепер його цікавили деякі подробиці.

— Хто запрошував хлопчиська до вас? — спитав він.

— Я сам узяв його, з набережної, — відповів поліцай.

Брови Гунке полізли вгору.

— Та вас же кожний собака в місті знає! — стримуючи роздратування, промовив він.

Поліцай злегка посміхнувся:

— Я обережно… ніхто не