Ернест Міллер Хемінгуей - Твори в 4-х томах. Том 3

і всі кричали: «Відчиніть! Відчиніть!» — бо, коли шеренги розпалися, вартові замкнули двері ayuntamiento на ключ.

З мого стільця мені видно було крізь загратоване вікно, що робиться в залі ayuntamiento. Там усе було так, як і перше: ті, що іще не вийшли, півколом стояли перед священиком на колінах і молилися. Пабло, з рушницею за спиною, сидів на великому столі перед кріслом мера. Ноги в нього висіли, не сягаючи підлоги, і він скручував цигарку. Чотирипалий сидів у кріслі мера, поклавши ноги на стіл, і курив. Усі вартові порозсідалися в кріслах членів міської управи з рушницями в руках. Ключ від дверей лежав на столі біля Пабло.

Натовп горлав: «Відчиніть! Відчиніть!» — наче скандував, а Пабло сидів на своєму місці, ніби не чуючи нічого. Він щось сказав священикові, але через галас я не розібрала, що саме.

Священик, як і раніше, не відповів йому й молився далі. Мене штовхали з усіх боків, і я присунула свій стілець аж до стіни, підштовхуючи його перед собою, тоді як на мене саму напирали ззаду. Ставши на стілець, я припала обличчям до віконних грат і взялася за них руками. Якийсь чоловік теж виліз на мій стілець і став позад мене, ухопившись за крайні грати.

— Стілець не витримає,— сказала я йому.

— Ну то й що? — відповів він. — Дивись. Дивись, як вони моляться. -

Він дихав мені в потилицю, і віддих його смердів, як натовп, кисло, як блювотина на бруківці, як саме пияцтво. Він витяг шию через моє плече, просунув обличчя між гратами й загорлав: «Відчиніть! Відчиніть!», — і мені здалося, ніби вся юрба навалилася на мене, як ото часом уві сні диявол сідає тобі на карк.

Тепер весь натовп збився докупи й тиснув на двері так, що тих, хто стояв попереду, мало не задушили ті, що налягали ззаду, а якийсь здоровенний чолов'яга в чорній блузі з червоно-чорною хусткою на шиї розігнався з майдану й наскочив на задніх, а потім звівся на ноги, позадкував і, знову розігнавшись, стрибнув на людей, що натискали на двері, й загорлав:

— Хай живу я, хай живе анархія!

— Потім цей п'яниця відійшов від натовпу, сів посеред майдану й став пити з пляшки; тоді побачив дона Анастасіо, що все ще лежав долілиць на бруківці, зовсім розтоптаний, і підвівся й підійшов до дона Анастасіо, нахилився, полив йому голову й пляшки, а потім вийняв з кишені сірники й почав чиркалиік один по одному, намагаючись підпалити дона Анастасіо. Але сильний вітер гасив усі сірники, й за хвилину п'яниця сів на бруківку біля дона Анастасіо і, похитуючи головою, то припадав до пляшки, то нахилявся й поплескував по плечу мертвого дона Анастасіо.

Тим часом натовп усе горлав, щоб відчинили двері, і чоловік, шо стояв коло мене на стільці, щосили торсав грати і теж горлав у мене над вухом, приголомшуючи мене своїм ревінням і дихаючи смородом, і я перестала дивитися на п'яницю, що намагався підпалити дона Анастасіо, й знову зазирнула в зал ayuntamiento, а там усе було так само, як і раніше. Вони й далі молилися, стоячи на колінах, у розхристаних сорочках; хто молився, похиливши голову, хто — звертаючи погляд угору, на розп'яття в руках у священика, а священик швидко й ревно шепотів слова молитви, дивлячись кудись над їхніми головами. За ними на столі сидів Пабло з цигаркою в зубах, з рушницею за спиною й махав ногами, крутячи в руці ключ.

Я побачила, що Пабло знову нахилився вперед і сказав щось священикові, але через галас не почула, що саме. Священик нічого не відповів йому й молився далі. Раптом з півкола тих, що молилися, підвівся чоловік, і я зрозуміла, що він хоче вийти. Це був дон Хосе Кастро, якого всі називали дон Пепе, торговець кіньми і запеклий фашист; він стояв тепер посеред залу, низенький, охайний, хоч і неголений, в піжамній куртці, заправленій у сірі смугасті штани. Він поцілував розп'яття, коли священик благословив його, потім випростався, озирнувся на Пабло й кивнув на двері.

Пабло похитав головою й затягся цигаркою. Я бачила, що дон Пепе щось каже Пабло, але нічого не чула. Пабло не відповів: він знов похитав головою й показав на двері.

Тоді дон Пепе подивився на двері, і я збагнула: доти він не знав, що вони замкнені. Пабло показав йому ключа, і він з хвилину постояв, дивлячись на ключ, а тоді відвернувся, відійшов і знову став на коліна. Я побачила, що священик озирнувся на Пабло, а Пабло вищирив зуби й показав йому ключа, і священик, видно, лише тоді усвідомив, що двері замкнені, і наче хотів був кивнути головою, але тільки похилив її й почав молитися далі.

Не знаю, як вони могли не помічати, що двері замкнені, хіба що дуже глибоко поринули в свої молитви і думки; однак у ту мить вони нарешті збагнули все, зрозуміли, чого на майдані сталось напевно, їм стало ясно, що там тепер усе змінилося. Але вони стояли на колінах і молилися, як раніше.

Тепер галас стояв такий, що нічого не можна було почути, і п'яниця, що вмостився на моєму стільці, обіруч шарпав грати й хрипко горлав: «Відчиніть! Відчиніть!»

Я побачила, що Пабло знову звернувся до священика, але той нічого не відповів. Тоді Пабло зняв із плеча рушницю й штовхнув нею священика в спину, але священик не звернув на те ніякої уваги, і Пабло похитав головою. Потім він сказав щось через плече Чотирипалому, а Чотирипалий переказав те іншим вартовим, і вони всі підвелися, відійшли в найдальший куток залу й вишикувалися там із своїми рушницями в руках.

Пабло знов сказав щось Чотирипалому, і той зсунув разом два столи й кілька лав. Вийшла барикада, що відділяла той куток кімнати, за барикадою стояли вартові зі своїми рушницями. Пабло нахилився вперед і вдруге штовхнув священика в спину прикладом, але священик не звернув на те уваги, а решта, крім дона Пепе, теж ні на що не зважали й молилися далі. Пабло похитав головою, а потім, помітивши, що дон Пепе дивиться на нього, кивнув йому головою й показав ключ, високо піднявши його в руці. Дон Пепе зрозумів, похилив голову й став молитися швидко-швидко.

Пабло зіскочив на підлогу й, обійшовши довгий стіл для засідань, пішов до великого крісла мера, що стояло на помості. Він сів у це крісло і почав крутити цигарку, не спускаючи очей з фашистів, що молилися разом