Віктор Васильович Смирнов - Тривожний місяць вересень

— Упізнаєте?

— Ні. Нічого не знаю…

Він відповів поспіхом, жодного разу не глянувши на мене. Відчувалося — бреше.

— Гаразд, — сказав я. — Так і запишемо.

— А до Варвариної хати він не підходив, — повідомив Попеленко.

— Догадуюсь…

Я нічого не сказав своєму приятелеві про Антоніну. Ще багато чого треба було перевірити. «Антоніна, — подумав я, — аж ніяк не могла попередити бандитів про приїзд Абросимова. Та й взагалі…» Я ж пам’ятав, як вона стояла коло брички й дивилася на Абросимова. Я ж відчував плин її гірких думок, її співчуття. Ні, не хотів я вірити в її зраду.

Забитого здоровила-бандита ми провезли на підводі селом.

Сонце вже піднялося над туманом, і до села повернулися барви. Заграло жовто-зелене листя на тополях, нерівними яскраво-червоними свічками засвітилися в садах вишні, тьмяною міддю позначилися дубки. Під сонячним промінням запарували стріхи, з них плямами сходила паморозь, і невдовзі закапотіло на призьби. Настав час ранкового падолисту; прогріваючись, відморожені черешки листя легко відривалися од гілля, і всюди: під дубками, тополями, вишнями, акаціями, яблунями — закружляла в легенькому вітерці осіння заметіль. Ранні заморозки, ранні заморозки…

Рука веснянкуватого парубка звісилася з воза, жовті від курива тверді пальці, що вже не гнулися, чиркали об обід колеса. І хоч переді мною був ворог, до мертвого я вже не відчував ніякої зненависті. Мені було боляче. Наступного разу, можливо, вони уколошкають мене. Потім настане зима, і «яструбки», як звірів, вистежать у лісах бандюг. І знову будуть мертві на підводах… А озимина займає тільки маленький клинець на приглухарських полях, які теж невеличкі. Нема кому орати, нема кому сіяти.

— Що ж ми робитимемо з ним? — спитав я Попеленка, коли ми поволі проїхали селом, супроводжувані поглядами глухарчан, валуванням потривожених собак та співом півнів.

— Видно, нетутешній, — сказав «яструбок». — Повеземо до Гаврила.

Ми розвернулися біля заводика і рушили до вербової дороги, що вела до Гаврилового горба. До гончарні, назустріч нам, ішли робітниці-ангобниці, ліпильниці, заготівниці. Вони дивилися на бандита, скидалися очима, про щось шепотілися. Я здогадувався, про що вони шепотілись. Мертвий, він і для них, як і для мене, не був уже страшним бандитом, злодюгою, не був тією людиною, котра замордувала хлопчину з Ожина, вирізавши йому на лобі зірку. Він був просто здоровенним сільським парубком з червоними засмаглими руками. Ці руки могли полагодити перехняблену хату, замінити похилену лісу, пересадити яблуньку в саду. А вже що пригорнути, то ці руки могли міцно і грубо, по-чоловічому. Ось про що, мабуть, шепотілись удовиці й солдатки з гончарного. У них був свій погляд на речі.

Убитого ніхто не признавав…

— Їдьмо мерщій на Гаврилів горб, — сказав. — Чого воловодитись?

На повороті ми здибали Семеренкових. Батько наче й не помітив підводи. Але Антоніна прямо й сміливо глянула на мене. Не сховалася, як звичайно, за чорними шорами хустки. Наші очі зустрілись. Мені вдалося, що вона чогось рада. Чого? Того, що загинув рябий бандюга, для якого вона носила вузлики?

— Антоніна буде ще вродливіша за сестру, — мовив напівголосно Попеленко, спостерігши, що я оглядаюсь. — Тільки та виставлялася… А ця тихенька… Німа, інвалідка! Раніше ніби розмовляла… Родимець напав… Їм гукнути б якусь бабу, щоб вигнала хворобу, та при їхніх злиднях і заплатити нічим! А інвалідку хто візьме?

Я дивився вслід Антоніні. І вона обернулась. Ну що мені робити з тобою, Антоніно? Допитати? Не можу я тебе допитувати. Відправити до району? Ні!

— Сам ти інвалід! — сказав я своєму приятелеві.— Базікаєш багато!

8.

Увечері я подався до гончаря, залишивши Попеленка вартувати на вулиці. Узяв із собою сидора, а в ньому лежали чотири вузлики, які я дістав із тайника. Сидора приховав у дворі, перш ніж постукати у двері.

Семеренкови вечеряли. Хата була простора, велика навіть за глухарськими уявленнями, де лісу вистачало і де любили жити вільно. Розмальована ангобами піч мало не посеред хати та два довгі столи. На одному стояв глечик з молоком, біля нього дві чашки і скибочка хліба — курці не вистачило б розкуштувати. Молоко було синього відтінку — не тільки збиране, але, може, ще й розведене водою. Корови вони не держали. Нічого дивного, що Антоні на була така бліда.

— Сідайте з нами, — промовив батько. Він спідлоба стежив за мною, звісивши під стіл хвору руку.

Антоніна нічого не сказала. На ній було заштопане платтячко з домотканого рядна, пофарбоване за бідністю воєнного часу чорнокленом. Зовсім благеньке, дівчаче платтячко, що збіглося від частого прання. Зніяковівши, Антоніна накинула хустку, прикрила нею гострі плечі, випнуті у вирізі ключиці та різко окреслені рядном груди. У хустці вона немов постаршала, і навіть рухи її змінилися, набули більшої плавності та жіночності.

Дивлячись на неї, я забув, що прийшов для гнівної розмови. От яка халепа виходила з цією Антоніною… Сам її вигляд відкидав усі підозри, гасив злість.

Вона розчинила дубову шафку, дістала ще одну скибочку житнього хліба — мабуть, останню. Усе, що було вдома, Антоніна однесла до криниці.

— Я тільки що повечеряв, — сказав я. — їжте!

Я розглядав хату, не знаючи, з чого почати. Авжеж, просто-таки халепа виходила.

Другий дощаний стіл було заставлено глиняними поцяцькованими іграшками. Частину з них уже було випалено, і вони вилискували глянсом, а інші були ще сирі й тьмяно вигравали барвами у вечірньому світлі.

— Ви вечеряйте, а я подивлюся на іграшки, можна? — спитав я.

Семеренків кивнув, але, жуючи свою скибочку житнього хліба й підносячи до рота кухоль з синім, розведеним молоком, він скоса перелякано стежив за мною, ніби чекаючи якоїсь каверзи.

Іграшки були дивовижні. Я ніколи й ніде таких не бачив. У нас на заводику до війни робили всілякі свистунці — тваринок із глини, поцяцькованих смужечками та хмеликом, — подмеш у рильце, вони й свистять. То були як справжні кабанчики та баранці, дуже схожі на тих, що бігали в глухарських дворах. Мабуть, вони допомагали дітям увійти в світ турбот дорослих: ти ще тулив до губів глиняного кабанця, а тебе вже посилали пасти справжнього, впрягали в роботу.

Проте ці, семеренківські, іграшки були особливі. Так ліпила б маленька дитина, якби у неї були дужі, спритні пальці дорослого. На грубому дощаному столі я бачив левів з неймовірно кудлатими гривами і величезними очима на довгих сумних мордах, гірських турів, котрі, здавалося, суціль були із скручених равликами фантастичних рогів, якихось настовбурчених мудрих птахів, схожих на пеліканів і водночас на сов, з довгими товстими дзьобами й безсонними зіницями, риб з олюдненими ликами