Маріо Варгас Льоса - Сон кельта

Зненацька його опанував переляк — він зловив себе на тому, що гучно регоче.

АМАЗОНІЯ

VIII

Коли в останній день серпня 1910 року Роджер Кейсмент прибув в Іквітос після шістьох із гаком тижнів виснажливої подорожі, яка перенесла його та членів Комісії від Англії до самого серця перуанської Амазонії, то загострилися як давня інфекція, від якої йому свербіли очі, так і артрит та загальна слабкість його здоров’я. Але вірний своєму стоїчному характеру (Герберт Ворд називав його «учнем Сенеки»), він жодного разу від початку й до кінця подорожі не поскаржився на свої недуги й навіть докладав усіх зусиль, щоб підняти дух своїх товаришів і допомогти їм подолати страждання, які їх мучили. Полковник Бертр, жертва дизентерії, мусив повернутися до Англії на середині шляху, від проміжного порту Мадейри. Найкраще тримався Луїс Барнес, знавець африканського сільського господарства, бо він жив у Мозамбіку. Ботанік Волтер Фолк, фахівець із каучуку, страждав від спеки та від нападів невралгії. Сеймур Белл боявся зневоднення й не розлучався з пляшкою води, яку тримав у руці і з якої постіййо відсьорбував. Генрі Філґалд уже побував в Амазонії рік тому як посланець від компанії Хуліо С. Арани і тепер давав поради, як захиститися від москітів та від «поганих спокус» Іквітоса.

А таких спокус вистачало, в цьому сумніватися не випадало. Здавалося неймовірним, щоб у такому маленькому й такому непривабливому місті, схожому на один брудний квартал із примітивними сільськими будівлями з дерева та цегли-сирцю, накритими пальмовим листям, і кількома будівлями з доброго матеріалу під цинковим дахом та освітленими особняками, фасади яких були оздоблені синіми кахлями, завезеними з Португалії, розплодилося стільки барів, таверн, будинків розпусти і гральних закладів, а повії всіх кольорів і рас виставляли свої тіла з такою безсоромністю на високих стежках ще з раннього ранку. Краєвид тут був надзвичайно гарний. Іквітос стояв на березі однієї з приток Амазонки, річки Нанай, оточеної пишною рослинністю, височенними деревами, постійним шумом листя та дзюрчанням річкових вод, які змінювали колір при переміщеннях сонця. Але мало вулиць були заасфальтовані чи принаймні мали втоптані стежки, по них дзюрчали струмки, що переносили екскременти й сміття, тут висів сморід, який уночі ставав іще густішим, спричиняючи нудоту, а музика, що лунала з барів, борделів та гральних закладів, не замовкала протягом усіх двадцяти чотирьох годин доби. Містер Стірс, британський консул, який зустрів їх на пристані, повідомив, що Роджер оселиться в його домі. Компанія приготувала резиденцію для членів Комісії. Цього ж таки вечора префект Іквітоса, сеньйор Рей Лама, мав намір організувати вечірку на їхню честь.

Було трохи за полудень, і Роджер, сказавши, що замість обіду хотів би відпочити, пішов до своєї оселі. Йому приготували просте приміщення, де зі стін звисали тубільні тканини з геометричними малюнками, з невеличкою терасою, звідки було добре видно ділянку річки. Шуму з вулиці було майже нечутно. Він ліг, навіть не скинувши ані піджак, ані черевики, й умить заснув. Його опанувало відчуття спокою, якого він не знав протягом півтора місяця подорожі.

Йому не снилися чотири роки консульської служби, які він щойно завершив у Бразилії — у Сантосі, Пара та Ріо-де-Жанейро, — йому снилися півтора року, які він прожив в Ірландії між 1904 і 1905 роками після тих місяців божевільного збудження, коли британський уряд готував публікацію його «Звіту про становище в Конго», й того скандалу, що перетворив його на героя й на зачумленого, на якого водночас сипалися похвальні відгуки ліберальної преси та гуманітарних оргагіізацій і гостра критика та прокляття з боку писак, які перебували на службі в Леопольда Другого. Щоб утекти від цієї слави, поки Форін-Офіс вирішував його подальшу долю — після публікації «Звіту» було немислимо знову послати в Конго «чоловіка, найненависнішого для Бельгійської імперії», — Роджер Кейсмент подався до Ірландії, в пошуках анонімності. Йому не вдалося зникнути, проте він звільнився від тієї агресивної цікавості, яка в Лондоні не дозволяла йому жити приватним життям. Ті місяці означали для нього нове відкриття своєї країни, занурення в Ірландію, про яку він довідувався з розмов, фантазій і читання і яка була зовсім іншою, аніж та, в якій він жив малою дитиною разом із батьками або підлітком із дядьком і тіткою, що доводилися йому дідом і бабусею, Ірландію, яка не була тінню Британської імперії, яка боролася, щоб повернути свою мову, свої традиції і звичаї. «Любий Роджере, ти перетворився на ірландського патріота», — написала йому в одному зі своїх листів його кузина Джі. «Я надолужую згаяний час», — відповів він їй.

У ті місяці він здійснив тривалу прогулянку по графствах Донеґол і Ґолвей, намагаючись прослухати пульс географії своєї захопленої в полон батьківщини, закоханими очима милуючись її пустельними полями, її дикими узбережжями і розмовляючи з її рибалками, створіннями позачасовими, фаталістичними, незламними, та з її селянами, стриманими й лаконічними. Він познайомився з багатьма ірландцями «з протилежної сторони», католиками, й кількома протестантами, такими, як Дуґлас Гайд, засновник Національного літературного товариства, які сприяли відродженню ірландської культури, хотіли повернути тубільні назви місцевостям і селам, відродити стародавні пісні Ейре, старовинні танці, традиційне прядиво та вишивку твіду й льону. Коли його призначили консулом у Лісабон, він відтягував свій від’їзд до нескінченності, посилаючись на проблеми зі здоров’ям, бо йому хотілося бути присутнім на Беїв пап Сіеапп (фестивалі ґленів) в Антримі, на який з’їхалося близько трьох тисяч людей. У ті дні Роджер кілька разів відчував, як йому зволожуються очі, коли чув веселі мелодії, які виконувалися хорами під музику волинок, або слухаючи — і не розуміючи, що вони кажуть — оповідачів, які декламували ґельською мовою романси та легенди, які поринули в середньовічну ніч. На тому фестивалі, де навіть грали в герлінґ, стародавню ірландську гру, схожу на хокей, Роджер познайомився з політиками та письменниками націоналістичного спрямування, такими як Горас Планкет, Балмер Гобсон, Стівен Ґвін, і знову зустрівся з подругами, що, як і Аліса Стопфорд Ґрін, вважали своєю боротьбу за ірландську культуру: Адою Макнейл, Маргарет Доббз, Алісою Міліґен, Аґнес О’Фареллі й Роуз Мод Янґ.

Відтоді він став віддавати частину своїх заощаджень та прибутків асоціаціям та коледжам братів Пірс, які навчали ґельської мови, та націоналістичним часописам, у яких він друкувався під псевдонімом. Коли в 1904 році Артур Ґрифіц заснував «Син Файн», Роджер Кейсмент налагодив із ним контакти, запропонував співпрацювати з ним і передплатив усі його публікації. Ідеї цього журналіста збігалися з ідеями