Корнелія Функе - Чорнильне серце

надворі — день чи ніч. Але Меґі просто не могла собі уявити, що ніч минула. Мо з Елінор сиділи біля дверей, вигляд обоє мали стомлений — стомлений і заклопотаний. Розмовляли вони стишеними голосами.

— Так, вони й досі мають мене за чародія, — саме казав Мо. — Це вони дали мені таке смішне ім’я — Чарівновустий. І Каприкорн не має жодного сумніву в тому, що я можу зробити це ще раз — будь-коли і з будь-якою книжкою.

— А ти… можеш? — запитала Елінор. — Адже звечора ти нам не все розповів, чи не так?

Мо довго не відповідав.

— Не все, — нарешті мовив він. — Бо не хочу, щоб Меґі теж мала мене за якогось там чародія.

— Виходить, ти вже не раз… щось вичитував із книжок?

Мо кивнув головою:

— Я завше любив читати вголос, ще як був хлопчиком. А одного разу, коли читав товаришеві «Тома Сойєра», на килимі раптом з’явилася дохла кішка, вже задубіла, як поліняка. А те, що натомість зникла одна з моїх м’яких іграшок, я помітив уже згодом. Мені здається, в нас обох мало не спинилося серце. Ми поклялися тоді, що ніколи й нікому про ту кішку не скажемо, і скріпили нашу клятву кров’ю, як Том і Гек. Після того я, звичайно, не раз потай, без свідків пробував повторити той експеримент, але коли я того хотів, у мене нічого не виходило. Здавалося, жодних закономірностей узагалі не було, хіба що коли йшлося про історії, які мені подобалися особливо. Певна річ, я зберігав усе, що вичитував, крім нудотного огірка, якого мені подарувала книжка про Доброго велета. Просто той огірок надто смердів. Коли Меґі була ще зовсім маленька, іноді дещо виходило і з її книжок з картинками: то пір’їна, то крихітний черевичок… Ми з Меґі завше складали ті речі до її книжкової скриньки, але я не казав їй, звідки вони бралися. А то вона, чого доброго, ніколи вже й книжку не взяла б до рук — зі страху, що з неї виповзе величезна змія, в якої болять зуби, або з’явиться ще щось небезпечне. Але живі істоти з книжок не виходили ніколи. Чуєш, Елінор, справді ніколи! Аж до тієї ночі. — Мо придивився до своїх долонь, так наче на них можна було побачити всі ті речі, які він викликав з книжок своїм голосом. — Але чому, коли вже так мало статися, не з’явився хтось симпатичніший — скажімо, слон Бабар? Меґі була б у захваті.

«Авжеж, я справді була б у захваті!» — подумала Меґі. І згадала про крихітного черевичка й пір’їну. Вона була смарагдово-зелена, як оті пір’їни полінезійського папуги доктора Дулітла.

— А я тобі кажу, що все могло би обернутися й гірше.

Це було схоже на Елінор. Так ніби сидіти під замком у розваленому будинку казна-де (а довкола люди в усьому чорному, з обличчями хижих птахів і з ножами за поясом) — це ще не так і погано. Елінор, певно, могла справді уявити собі й дещо гірше.

— А що, якби довготелесий Джон Сільвер, — зашепотіла вона, — з’явився раптом у тебе в кімнаті й замахнувся своєю смертовбивчою дерев’янкою? Як на мене, то краще вже цей Каприкорн… А знаєш що? Коли повернемося додому… я маю на увазі, до мене додому, я дам тобі яку-небудь милу книжку — приміром, «Вінні-Пуха» чи, може, «Там, де живуть дикуни». Проти такого монстрика я, власне, нічого не мала б. Я посаджу тебе в найзручніше крісло, запарю тобі кави, й ти читатимеш уголос… Згода?

Мо тихо засміявся, і на мить його обличчя здалося вже не таким украй заклопотаним.

— Ні, Елінор, я не читатиму. Хоча картинку ти намалювала вельми привабливу. Але я заприсягнув собі ніколи вже не читати вголос. Бозна, хто зникне наступного разу, і, може, навіть у «Вінні-Пусі» знайдеться ще мерзотник, якого ми не помітили досі. А що буде, коли я вичитаю з книжки самого Вінні-Пуха? Що він тут робитиме без друзів, без жодного зі ста шістдесятьох моргенів свого Лісу? Та його дурненьке серце одразу розіб'ється, як воно розбилось у Вогнерукого!

— Ет, облиш! — Елінор нетерпляче махнула рукою. — Скільки тобі ще казати, що в того негідника серця немає? Ну, добре. Перейдімо до наступного питання, відповідь на яке мене дуже цікавить.

Вона стишила голос, і Меґі довелося напружити слух, щоб розчути її.

— Ким, власне, був цей Каприкорн у книжці? Запевне якимсь харцизякою. Та чи не могла б я довідатися про нього трохи більше?

Так, Меґі теж була б не проти дізнатися про Каприкорна якомога більше. Але батькові раптом перехотілося розповідати.

— Що менше про нього знатимете, то краще, — тільки й сказав він.

Якийсь час Елінор ще чіплялася до нього із запитаннями, але Мо був до них глухий. Скидалося на те, що про Каприкорна він не хотів розмовляти зовсім. Думками він був десь далеко-далеко, Меґі це бачила з його обличчя. Згодом Елінор задрімала, скоцюрбившись на холодній підлозі, так наче намагалася зігрітись від власного тіла. А Мо так і сидів, прихилившись спиною до стіни.

Його обличчя не полишало Меґі й уві сні, коли вона знову заснула. Воно постало в її сновидіннях в образі темного місяця. Mo-місяць роззявив рота, і звідти вискакували чоловічки — товсті, тоненькі, великі, маленькі; підскакуючи, вони довгою вервечкою відлітали кудись удалину. Та ось на носі в місяця затанцювала схожа швидше на тінь жіноча постать. І раптом місяць заусміхався…

Зраджений зрадник

Це була неповторна насолода — бачити, як вогонь пожирає речі, як вони чорніють і стають чимось зовсім іншим… А найдужче йому хотілося зробити ось що: настромити на прутик ковбаску й тримати її в полум'ї перед будинком доти, доки книжки, б'ючи, мов білі голуби, крильми-сторінками, помиратимуть вогненною смертю. Доки вони злітатимуть вихором іскор, і чорний від кіптяви вітер відноситиме їх геть.

Рей Бредбері. 451° за Фаренгейтом

Незадовго до світанку лампочка, тьмяне світло якої допомогло їм перебути цю ніч, почала мигати. Мо й Елінор спали просто біля замкнених дверей, а Меґі з розплющеними очима лежала в темряві й відчувала, як із холодних стін виповзає страх. Вона прислухалася до подиху батька й Елінор і мріяла лише про свічку — а також про книжку, яка прогнала б цей страх. Здавалося, він був повсюди — лиховісна безплотна істота, яка чигала лише на ту хвилину, коли лампочка погасне, й уже підкрадалася в пітьмі до Меґі, щоб схопити її своїми крижаними лапами. Меґі сіла, набрала