Ясунарі Кавабата - Країна снігу (збірка)

І коли Тікако з нагоди чайної церемонії сповістила, що хоче познайомити його з однією дівчиною, Кікудзі відразу згадав ту пляму й подумав: якщо вже Тікако рекомендує дівчину, то в неї, певно, шкіра чиста, як перлина.

«Цікаво, чи батько часом не гладив пальцями цієї плями? А може, й покусував зубами?..» — І такі химерні думки іноді зринали в голові Кікудзі.

А тепер, коли він проходив храмовим гаєм у горах, що дзвенів пташиним щебетом, ті ж самі думки обсідали його.

Відколи Кікудзі бачив пляму на її грудях, Тікако дуже змінилася. За якихось два роки після цього вона стала чоловікоподібною, а останнім часом і зовсім перетворилася на безстатеву істоту.

От і сьогодні вона вестиме чайну церемонію з підкресленою гідністю… А в самої груди з родимою плямою, мабуть, уже зів’яли… Кікудзі мало не засміявся, та в цю мить його наздогнали двоє дівчат.

Даючи їм дорогу, Кікудзі зупинився.

— Скажіть, будь ласка, цією стежкою я дійду до чайного павільйону Курімото-сан? — спитав Кікудзі.

— Так! — в один голос підтвердили дівчата.

Кікудзі міг обійтися і без розпитів, бо святкові кімоно свідчили, що й дівчата йдуть на чайну церемонію. Кікудзі запитав навмисне, щоб покласти край власним ваганням.

Дівчина, що несла в руці рожеве крепдешинове фуросікі з вибитими на ньому білими журавлями, була вродлива.

II

Кікудзі підійшов до чайного павільйону саме тоді, коли дівчата перевдягали табі{36} й готувалися зайти всередину.

З-за їхніх спин він глянув у кімнату: досить простора, на вісім татамі[3], і повна людей. Жінки сиділи впритул одна коло одної, всі у яскравих кімоно.

Тікако відразу помітила Кікудзі й поспішила йому назустріч. На її обличчі був подив і радість.

— О, такий довгожданий гість! Заходьте, заходьте! Ласкаво просимо! — Вона вказала на сьодзі поряд з токонома.

Кікудзі зашарівся, відчувши на собі жіночі погляди.

— Тут, здається, самі дами?

— Так. Були й чоловіки, та вже розійшлися. Тепер ви один будете окрасою нашого товариства.

— Ну що ви, яка з мене окраса!

— Е ні, Кікудзі-сан, ви цілком гідні бути нею. Не сумнівайтесь.

Кікудзі дав знак рукою, що хотів би зайти через бокові двері.

Дівчина, загортаючи табі в фуросікі з журавлями, ввічливо пропустила Кікудзі вперед.

Кікудзі зайшов у суміжну кімнату. На татамі валялися коробки з-під печива, з-під начиння для чайної церемонії, лежали різні речі. В кутку служниця мила посуд.

Прийшла Тікако й сіла перед Кікудзі.

— То як, подобається? Гарна дівчина?

— Яка? Та, в якої фуросікі з журавлями?

— Фуросікі?.. Не знаю… Я маю на увазі вродливу дівчину, яка щойно стояла в передпокої. Доньку Інамури-сан.

Кікудзі непевно кивнув.

— О, ви помітили таку дрібницю, як фуросікі? З вами треба пильнуватися… Я навіть здивувалась — от, думаю, Кікудзі-сан спритний, уже встиг познайомитися з дівчатами!.. Гадала, що ви прийшли разом.

— Та що ви!

— Якщо ви вже зустрілися на дорозі, значить, так судилося. До речі, й ваш батько був знайомий з Іна-мурами.

— Хіба?

— Інамура-сан з багатого купецького дому. Колись у Йокогамі вони торгували шовком-сирівцем. Дівчина й гадки не має… Нічого про наші наміри не знає. Тож можете спокійно за нею стежити.

Тікако говорила голосно, й Кікудзі побоювався, що гості за тонкою фусумою можуть почути. Та раптом Тікако нахилилась до нього й прошепотіла на вухо:

— Все було б гаразд, якби не одна прикрість… Прийшла Оота-сан та ще й з донькою… — Вона допитливо глянула на Кікудзі. — Не думайте, що я її запросила… Так уже ведеться, що на чайну церемонію може зайти будь-хто. Скажімо, нещодавно тут побувало дві групи американських туристів. То ви вже не сердьтеся… Я ж не винна, що вона довідалась про чайну церемонію і прийшла. Однак про ваші наміри вона, звісно, нічого не знає.

— А я сьогодні й не… — Кікудзі хотів сказати: «А я сьогодні й не збираюсь влаштовувати оглядини», але слова наче застрягли в горлі.

— Нехай їй буде незручно, а не вам. Ви поводьтеся так, наче нічого й не сталося.

Ця порада роздратувала Кікудзі.

Напевно, любовні стосунки Тікако з його батьком були нетривалі й не дуже серйозні. До його смерті Тікако часто бувала в їхньому домі, не тільки допомагала влаштовувати чайні церемонії, але й прислужувала на кухні, коли збиралися гості.

Ревнувати до неї батька було б просто смішно — настільки чоловікоподібною вона стала останнім часом. Врешті-решт мати, певно, здогадалася, що батько був добре обізнаний з родимою плямою на грудях Тікако, але на той час буря пролетіла мимо, й Тікако, вдаючи, ніби все забулося, стала материною спільницею.

Та й ставлення Кікудзі до цієї жінки змінилося: він поступово звик, що Тікако ладна задовольнити будь-яку його примху, й непомітно огида перейшла в легку зневагу.

Можливо, втративши жіночу привабливість і ставши незамінною помічницею в сім’ї Кікудзі, Тікако обрала собі, відповідно до своєї вдачі, нове заняття.

В усякому разі, завдяки їхній родині Тікако здобула собі сяку-таку славу вчительки чайної церемонії.

Після батькової смерті Кікудзі навіть трохи жалів її: хтозна, можливо, цей короткочасний любовний зв’язок з батьком був першим і останнім у її житті.

Мати не виказувала до Тікако особливої ворожості. А пояснювалось це тим, що на той час її турбувала Оота-сан.

Коли помер чоловік пані Оота, батьків приятель по чайній церемонії, батько взяв на себе розпродаж чайного начиння небіжчика і зблизився з удовою.

Тікако негайно сповістила про це матір Кікудзі.

Відтоді Тікако стала її ревною спільницею. Аж надто ревною. Вона висліджувала батька, не раз заявлялася в дім пані Оота з докорами й погрозами. Здавалося, в її грудях прокинулась давно приспана ревність.

Мати, сором’язна й несмілива жінка, зовсім розгубилася від такого діяльного втручання у свої справи й жила в постійному страху перед можливим скандалом.

Тікако навіть при Кікудзі ганила пані Оота. А коли мати висловила своє невдоволення цим, Тікако заявила, що Кікудзі воно не завадить.

— А оце нещодавно, коли я їй вичитувала, її мала, виявляється, сиділа за стіною і підслуховувала… Я обурююсь, і раптом чую — за стіною хтось схлипує…

— Донька?.. — Мати насупилась.

— Атож! Їй років зо дванадцять, певно. Ні, таки в тої Оота-сан не всі вдома. Я гадала, вона висварить малу. Так ні, пішла в сусідню кімнату, повернулася з донькою, обняла її й посадила собі на коліна. Й уявляєте, обидві артистки, старе й мале, взялися лити переді мною сльози.

— Бідолашна дитина…

— До речі, через неї можна вплинути на Оота-сан… Бо вона про матір геть усе знає. Гарненька дівчина, круглолиця. —