Ніна Георге - Маленька паризька книгарня

це певним чином вплинуло на Макса, який досі просто міцно тримався за її витягнуту руку. Він зняв навушники і жбурнув їх убік. Тепер він був вищим, ширшим у плечах, груди — випнуті, наче в тореро.

Вона стрельнула на месьє Одинака своїми яскравими, ясно-блакитними очима. Її погляд був молодий, в очах — життєвий досвід, а тіло співало солодку, пристрасну пісню танго, поза будь-яким поняттям часу. Месьє Одинак відчув смак саудаді життя, м’яке, тепле почуття жалю — за всім, за нічим.

Саудаді: туга за дитинством, коли дні зливались один з одним, а плин часу не мав жодного значення. Це відчуття, що тебе люблять так, як більше ніхто й ніколи не любитиме. Це унікальне відчуття відстороненості. Це все, що словами не виразиш.

Він занесе це до своєї Енциклопедії емоцій.

У цей момент П. Д. Олсон підійшов до бару. Щойно його ноги переставали танцювати, він перетворювався на старого чоловіка.

— Вам треба протанцювати те, що ви не можете пояснити, — шепнув месьє Одинак.

— А вам слід записати те, що ви не можете висловити, — гаркнув старий романіст.

Коли оркестр заграв «Por una cabeza», шипшинова танцюристка схилилася на груди Макса. Її губи шепотіли якісь заклинання, а її рука, нога і стегна непомітно поправляли його позу. Вона створювала враження, що це він веде її.

Джордан танцював танго спочатку з розплющеними очима, а потім, підкоряючись нашіптуваним інструкціям, опустив повіки. Скоро вони були ніби добре станцьована пара: незнайомка і юнак.

П. Д. кивнув Кунео, товстуну бармену, який прямував до танцполу. Здавалось, що, йдучи, він ставав легшим — граціозним і надзвичайно галантним у своїх стриманих і шанобливих рухах. Його партнерка по танцю була вища за нього, але вона пристосувалась до його зросту і аж мінилася від довіри.

П. Д. Олсон ближче схилився до месьє Одинака і зашепотів:

— Який розкішний літературний персонаж цей Сальваторе Кунео. Він приїхав до Провансу як збирач урожаю: рвати вишні, персики, абрикоси — все, що потребує делікатного поводження. Він працював із росіянами, марокканцями й алжирцями, а потім провів ніч із молодою дівчиною — річковим лоцманом. Наступного дня вона втекла на свою баржу. Щось, мабуть, було таке з Місяцем. Відтоді Кунео прочісує всі річки, шукаючи її. Це триває вже двадцять років. Він працює трохи тут, трохи там, і тепер він — майстер на всі руки, особливо в куховарстві. Ще він уміє малювати, ремонтувати бензобаки, складати гороскопи. Ну, от що вам треба, те він і зробить. А якщо він чогось не вміє, то миттєво цього навчається. А як неаполітанському піццайоло йому просто немає рівних, тут він геній. — П. Д. Олсон похитав головою. — Двадцять років. Ви можете собі уявити! І все — через жінку!

— Чому б і ні? Ви можете придумати кращу причину?

— Це ви скажете, John Loner.

— Що? Як ви назвали мене, Олсоне?

— Ви чули. Жан Одинак, John Loner, Giovanni Soledoso… Ви мені іноді снитеся.

— Це ви написали «Вогні Півдня»?

— А ви вже танцювали?

Жан Одинак допив свій пастіс.

Потім він повернувсь і подивився на жінок у залі. Деякі відверталися, інші зустрічали його погляд… а одна швидко стрельнула на нього очима. Їй було десь років двадцять п’ять. Коротке волосся, невеличкий бюст, міцні м’язи між верхньою частиною рук і плечима, а очі пломеніли від безмежного голоду, а також від зухвальства вгамувати той голод.

Месьє Одинак кивнув їй. Вона встала, не усміхаючись, і пройшла половину відстані до нього — половину відстані без одного кроку. Вона хотіла вирвати той останній крок у нього. Вона вичікувала, мов розлючена кішка, що готується до нападу.

У цей момент оркестр завершив першу мелодію. І месьє Одинак попрямував до голодної жінки-кицьки.

Її обличчя, весь її вигляд волали: «Хай гряне бій!».

Її рот вимагав: «Підкори мене, якщо зможеш, але не смій принижувати мене. І горе тобі, якщо ти не наважишся кинути мені виклик. Я податлива, але ця податливість з’являється в розпалі пристрасті. І я здатна себе захистити!». Так промовляли її маленька міцна рука, трепетна напруга, яка тримала її тіло у вертикальному положенні, і її стегна, що злилися з його стегнами.

Вона притиснулася до нього від грудей до п’ят, але коли залунали перші ноти, Жан передав їй усю свою енергію поштовхом сонячного сплетіння. Він відпускав її далі й далі вниз, аж поки в них обох було зігнуте одне коліно, а друга нога випрямлена й відставлена в один бік.

По ряду жінок пробіг шепіт, але все відразу стихло, коли месьє Одинак виштовхнув дівчину вгору, швидко й плавно обкрутив її вільну ногу навколо свого коліна. Задні частини їхніх колін ніжно торкнулися одна одної. Вони так тісно переплелися, як могли зробити тільки оголені коханці.

Якась давно заснула сила пробудилася і змусила Жана затрепетати. Чи зможе він знову це зробити? Чи зможе він повернутися в тіло, яке так довго не використовував. «Не думай, Жане! Відчувай!»

Так, Манон!

Манон навчила його не думати під час занять любов’ю, прелюдії, танців і розмов про емоції. Вона називала його «типовим північанином», бо він намагався приховати свій поганий настрій за черговими фразами, байдужим обличчям і звертав занадто багато уваги на те, щоб усе було пристойно під час сексу. А ще тому, що він тягав і штовхав Манон по танцполу, наче візок для покупок, замість танцювати так, як йому хочеться — як диктують його воля, реакції, бажання.

Манон розколола цей жорсткий зовнішній панцир, ніби горіх, своїми руками, своїми голими руками, своїми голими пальцями, своїми голими ногами…

Вона звільнила мене від моєї мізантропії, тиші й самообмежень. Від моєї манії завжди все робити правильно.

Кажуть, що чоловіки, які в ладу зі своїм тілом, можуть відчувати і навіть по запаху вловлювати, коли жінка прагне від життя більше, ніж отримує. Дівчина, яка була в його обіймах, палко мріяла про незнайомця, вічного мандрівника: він уловив це, мов запах, коли відчував, як її серце б’ється об його груди. Незнайомець, котрий приїде до їхнього містечка і якось подарує їй одну ніч пригод, поклавши їй до ніг усе, чого вона не могла знайти в цьому селі, загубленому серед пшеничних полів та древніх лісів. Це її єдиний спосіб