Крістін Ханна - Соловей

різкий вдих, вона почала швидко озиратися навсібіч, але вже було пізно.

Генрі відчинив двері.

Ізабель забігла всередину. Кімнату наповнював тютюновий дим й аромат кавового напою з цикорію. У повітрі також висів важкий запах крові, адже тут робили ковбасу. Кремезний чоловік, який колись схопив її — Дідьє — сидів на старому стільці. Він відхилився назад та обперся спиною на стіну так, що дві передні ніжки стільця не торкалися підлоги.

— Не треба було приносити записку до мене додому, Генрі. У моєї сестри виникли запитання.

— Нам потрібно було негайно з тобою поговорити.

Ізабель відчула легке хвилювання. Невже вони нарешті попросять її зробити щось більше за кидання брошур у поштові скриньки?

— Я слухаю.

Генрі запалив цигарку. Вона відчула на собі його погляд, коли він видихнув сірий дим і поклав сірник.

— Ти чула про префекта з Шартра, якого катували за те, що він комуніст?

Ізабель спохмурніла.

— Ні.

— Він перерізав собі горло уламком скла, але не видав нікого. — Генрі загасив цигарку підошвою черевика й поклав недопалок у кишеню куртки. — Він збирає групу таких людей як ми, що хочуть відгукнутися на заклик де Голля. Він, хто перерізав собі горлянку, намагається зв’язатися з Лондоном, щоб особисто поговорити з де Голлем. Він хоче організувати рух «Вільних французів».

— Він не помер? — спитала Ізабель. — Перерізав лише голосові зв’язки?

— Не помер. Це називають дивом, — сказав Дідьє.

Генрі уважно дивився на Ізабель.

— Я маю дуже важливий лист. Його потрібно передати нашому зв’язковому в Парижі. На жаль, за мною пильно стежать. Як і за Дідьє.

— Зрозуміло, — сказала Ізабель.

— Я подумав про тебе, — мовив Дідьє.

— Про мене?

Генрі засунув руку в кишеню й дістав зім’ятий конверт.

— Ти віддаси це нашій людині в Парижі? Він чекатиме від сьогодні впродовж тижня.

— Але… у мене немає посвідчення.

— Так, — тихо сказав Генрі. — Тож якщо тебе впіймають… — Загроза зависла в повітрі. — Звісно, ніхто й слова поганого про тебе не скаже, якщо ти відмовишся. Це небезпечно.

Небезпечно — не те слово. По всьому Карріву розвішували повідомлення про страти в окупованій зоні. Нацисти вбивали французів за найменші порушення. Допомога рухові «Вільних французів» могла щонайменше закінчитися її ув’язненням. Однак вона вірила у вільну Францію так само, як її сестра вірила в Бога.

— Отже, ви хочете, щоб я дістала перепустку, поїхала в Париж, передала лист і повернулася додому. — Сформульоване в такий спосіб, завдання не здавалося таким уже й небезпечним.

— Ні, — відповів Генрі. — Ти маєш лишитися в Парижі й бути нашою поштовою скринькою, так би мовити. У наступні місяці буде багато таких посилок. У твого батька там квартира, чи не так?

Париж.

Ось куди вона так хотіла відтоді, як батько вигнав її. Залишити Карріву і стати частиною спільноти, яка протистоїть цій війні.

— Мій батько не дозволить мені лишитися в нього.

— То переконай його, — сказав Дідьє, осудливо на неї позираючи.

— Він не той, кого можна легко переконати, — зауважила вона.

— Отже, ти не зможеш цього зробити. Добре. Маємо відповідь.

— Зачекайте, — сказала Ізабель.

Генрі підійшов ближче. У його очах вона могла прочитати, що він волів би, аби вона відмовилася від цього завдання. Безперечно, він хвилювався за неї. Вона підняла голову й поглянула на нього.

— Я зроблю це.

— Тобі доведеться брехати всім, кого любиш, і постійно жити в страху. Ти зможеш? Ти ніде не почуватимешся в безпеці.

Ізабель похмуро засміялася. Приблизно таким і було її життя з дитинства.

— Ви наглянете за моєю сестрою? — спитала вона Генрі. — Подбаєте, щоб вона була в безпеці?

— За нашу роботу має бути винагорода, — сказав Генрі. Він із сумом дивився на неї. У цьому погляді була правда, яку вони всі засвоїли. Ніхто не був у безпеці. — Сподіваюся, ти переконаєшся в цьому.

У чому й була переконана Ізабель, то це в тому, що їй випав шанс зробити щось важливе.

— Коли я їду?

— Коли дістанеш посвідчення, а це буде нелегко.

«Що собі думає це дівчисько?»

Записка від чоловіка, як у шкільному подвір’ї? Від комуніста?

В’янн розгорнула жилавий шматок баранини, який цього тижня був їхнім пайком, і поклала його на стіл.

Ізабель завжди була невгамовною. Наче за покликом природи, вона любила порушувати правила. Безліч черниць і вчителів засвоїли, що її неможливо контролювати чи стримати.

Але таке! Це не поцілунок із хлопцем на танцях, утеча в цирк чи відмова носити корсет і панчохи.

Ідеться про війну й окуповану країну. Як Ізабель досі могла думати, що її вчинки не матимуть наслідків?

В’янн почала дрібно різати баранину. А тоді додала дорогоцінне яйце і шматок черствого хліба, приправивши все сіллю й перцем. Вона робила із суміші котлети, коли почула, як до будинку під’їхав мотоцикл. Жінка підійшла до дверей і прочинила їх, аби визирнути назовні.

Коли капітан Бек злізав із мотоцикла, його голова та плечі здійнялися над кам’яною стіною. За кілька секунд під’їхала зелена військова вантажівка і зупинилася поруч. У двір зайшли ще троє німецьких солдатів. Чоловіки розмовляли біля оповитого трояндами муру, який збудував її прапрадід. Раптом один із них підняв кувалду та вдарив по огорожі, яка одразу похитнулася. Камінь розлітався на друзки, а пелюстки троянд сипалися на землю.

В’янн кинулася надвір.

— Капітане!

Ще один удар кувалди.

— Мадам, — мовив Бек із нещасним виглядом. В’янн непокоїло те, що вона досить добре його знала, аби розрізняти настрій. — У нас наказ знести всі стіни вздовж цієї дороги.

Поки один солдат руйнував огорожу, двоє інших підійшли до парадних дверей, регочучи з якогось жарту. Не питаючи дозволу, вони пройшли повз В’янн і зайшли в будинок.

— Мої співчуття, — сказав Бек, переступаючи через каміння й підходячи до неї. — Я знаю, що ви любите троянди. І, як це не прикро, мої люди мусять провести реквізицію у вашому домі.

— Реквізицію?

Солдати вийшли з будинку. Один ніс картини, що висіли над каміном, а інший — м’який стілець із вітальні.

— Це був улюблений стілець моєї бабусі, — прошепотіла В’янн.

— Мені шкода, — сказав Бек. — Я не міг цього зупинити.

— Що ж таке діється…

В’янн не знала, відчувати полегшення чи занепокоєння, коли Ізабель під’їхала на своєму велосипеді до купи каміння й поставила його біля дерева. Між їхнім маєтком і дорогою більше не було огорожі.

Ізабель була дуже гарною. Навіть попри те, що її обличчя почервоніло й блищало від поту після поїздки на велосипеді. Блискуче біляве волосся підкреслювало його риси. Її поблякла червона сукня сиділа на ній ідеально.

Солдати