Крістін Ханна - Соловей

Раптом усе, що ледве її стримувало, розчинилося. Вона міцно стисла кошик і пошкутильгала вкритою ожеледицею бруківкою. Тієї миті світ навколо ніби затьмарився, а час зупинився. Вона чула власне дихання, бачила хмарки пари перед собою. Будівлі перетворилися на величезні білі брили, а сніг засліплював її, аж поки вона не побачила блискуче срібне кермо і два чорні колеса.

Вона знала, що зробити це можна в єдиний спосіб. Швидко. Не озираючись і не зупиняючись.

Десь загавкав собака. Голосно грюкнули двері.

Ізабель досі йшла. Від велосипеда її відділяло п’ять кроків.

Чотири.

Три.

Два.

Ізабель ступила на тротуар, схопила велосипед і стрибнула на нього. Дівчина їхала вулицею, а велосипед бряжчав на кожній вибоїні. Звернувши за ріг, вона мало не впала, але все-таки втрималася і поквапилася в напрямку головної вулиці.

Усе, вона повернула в провулок, злізла з велосипеда й постукала у двері. Чотири рази.

Вони повільно відчинилися. Побачивши її, Генрі насупився.

Ізабель зайшла всередину.

У маленькій кімнаті ледь жевріло світло. Єдина лампа стояла на старому дерев’яному столі. Тут був лише Генрі. Він робив ковбасу з м’яса й жиру. З гаків на стіні звисали цілі кружальця ковбас. У кімнаті пахло м’ясом, кров’ю і тютюновим димом. Вона затягла за собою велосипед і зачинила двері.

— Ну, привіт, — сказав він, витираючи руки рушником. — Хіба в нас запланована зустріч?

— Ні.

Він зиркнув на неї.

— Це не твій велосипед.

— Я вкрала його, — відповіла вона. — Просто в них з-під носа.

— Це велосипед Алана Дешампа. Принаймні був його. Коли почалася окупація, він кинув усе і поїхав з родиною в Ліон. — Він підійшов ближче. — Нещодавно я бачив, як солдат СС їздив на ньому містом.

— СС? — ентузіазм Ізабель згас. Про солдатів СС та їхню жорстокість ходили жахливі чутки. Вочевидь, їй варто було спершу подумати…

Він підійшов ще ближче. Так близько, що вона відчувала тепло його тіла.

Ізабель ще ніколи не лишалася з ним наодинці. Так близько. Вона вперше помітила, що його очі, не карі і не зелені, а швидше каро-сірі, нагадували їй туман глибоко в лісі. Вона побачила шрам на його брові. Це міг бути наслідок жахливої рани, яку недбало зашили. Їй раптом стало цікаво, яке життя привело його сюди і змусило стати комуністом. Він був щонайменше на десять років старшим за неї, але часом здавався навіть старішим, ніби пережив якусь серйозну втрату.

— Доведеться його перефарбувати, — сказав Генрі.

— У мене немає фарби.

— У мене є.

— Ти не міг би…

— Поцілунок, — відповів він.

— Поцілунок? — повторила вона повільно. До війни вона сприймала такі речі як належне. Чоловіки завжди жадали її. Вона хотіла повернути це відчуття, пофліртувати з Генрі, однак від самої думки про це чомусь ставало сумно й трохи ніяково, ніби тепер поцілунки не означали нічого, а флірт — ще менше.

— Один поцілунок — і я сьогодні пофарбую твій велосипед. Зможеш завтра його забрати.

Вона зробила крок і нахилилася до нього.

Вони з легкістю наблизилися один до одного, наче їм і не заважали всі одягнені на них куртки, шари газетного паперу та вовняного одягу. Він обійняв її і поцілував. На одну прекрасну мить вона знову стала Ізабель Розіньйоль, пристрасною дівчиною, яка приваблювала чоловіків.

Коли він відпустив її, вона відчула себе… спустошеною. Їй було сумно.

Ізабель мала б щось сказати, пожартувати чи вдати, що відчуває більше, ніж насправді. Так вона вчинила б раніше, коли поцілунки означали щось більше. Чи, можливо, менше.

— Ти ще щось хотіла сказати, — зауважив Генрі, пильно її вивчаючи.

— Ні, нічого.

Генрі ніжно торкнувся її щоки:

— Неправда.

Ізабель думала про все, що для неї зробив Генрі. Саме він привів її до об’єднання «Вільна Франція» і дав їй шанс. Він вірив у неї. І все ж, коли він її цілував, вона думала про Ґаетана.

— Він не захотів мене, — сказала Ізабель. Вона вперше відкрила комусь правду. Це зізнання стало дня неї самої несподіванкою.

— За інших обставин я змусив би тебе його забути.

— А я дозволила б тобі спробувати.

Вона побачила смуток у його усмішці.

— Синя, — сказав він через деякий час.

— Синя?

— У мене є синя фарба.

Ізабель усміхнулася:

— Підійде.

Пізніше, коли вона стояла в чергах, щоб отримати бодай трохи їжі, збирала хмиз у лісі й тягла його додому, вона думала про той поцілунок.

Знову і знову вона казала собі: «Якби ж лише…»

Розділ 13

Чудового весняного дня наприкінці квітня 1941 року Ізабель лежала на вовняній ковдрі в полі навпроти будинку. Солодкий аромат стиглої пшениці наповнював її ніздрі. Заплющивши очі, вона майже змогла забути, що гуркіт мотору в далині належить німецьким вантажівкам, які перевозять солдатів і французькі продукти на залізничну станцію в Турі. Після страшної зими було приємно відчувати, як сонячні промені вводять її в забуття.

— Ось ти де.

Ізабель зітхнула й сіла.

На В’янн була картата синя сукня, знебарвлена через жорстке саморобне мило. Голод підкосив її за зиму, загостривши вилиці та зробив глибшою ямочку на шиї. На голові вона зав’язала старий шарф, що ховав волосся, яке втратило свій блиск і перестало витися.

— Це принесли для тебе. — В’янн простягнула їй аркуш паперу. — Приніс чоловік. Тобі, — сказала вона, ніби це потрібно було ще раз пояснити.

Ізабель незграбно звелася на ноги і взяла папірець. На ньому нерівним почерком було виведено: «Фіранки відкриті». Вона нахилилася, підняла ковдру й почала її складати. Що це означало? Вони раніше ніколи її не кликали. Мабуть, сталося щось важливе.

— Ізабель! Не хочеш нічого пояснити?

— Ні.

— Це був Генрі Навар. Син власника готелю. Не знала, що ви знайомі.

Ізабель розірвала записку на дрібні клаптики й пустила їх за вітром.

— Ти ж знаєш, що він комуніст, — сказала В’янн пошепки.

— Мені треба йти.

В’янн схопила її за зап’ясток.

— Невже ти тікала з дому цілу зиму на побачення з комуністом? Ти ж у курсі, як нацисти до них ставляться. Бути поміченою з цим чоловіком небезпечно.

— Гадаєш, мені не байдуже, що думають нацисти? — вирвавшись, кинула Ізабель. Вона побігла полем босоніж. Удома, схопивши черевики, вона стрибнула на свій велосипед. Сказавши «бувай» отетерілій В'янн, Ізабель поїхала запиленою дорогою.

У місті дівчина проминула покинутий магазин капелюхів, переконалася, що фіранки відкриті, звернула у встелений бруківкою провулок і зупинилася.

Вона поставила велосипед біля вапняної стіни й постукала чотири рази. Лише після цього Ізабель раптом збагнула, що це може бути пастка. Ця думка змусила її зробити