Мирослав Іванович Дочинець - Лис та інші детективні історії.

як жінку — це було під вечір у коридорі дитбудинку, — то зачаровано дивилися на мої туфлі. Інші зазвичай мене роздягають очима. А ви — роззували. Це було дивно, але мені сподобалося. Краще залишатися босоніж, аніж голяком під масними поглядами. Хоча ваш не такий. Ви оглянули мене знизу вгору і зупинилися на очах, а не на чомусь іншому. І поки піднімалися ваші очі, я теж росла в своїх очах. Неначе піднімалася навшпиньки, як дівчинка-підліток, що прагне швидко підрости. І взуває материні туфлі… Я теж крадькома брала її найкращі святочні лілові туфельки. Я завжди хотіла бути схожою на свою маму. Якби ви знали, якою вона була в молодості.

— Здогадуюся. Я бачив портрет на стіні.

— Вона сьогодні зателефонувала з Єрусалима. Приймає процедури, каже, що давно не почувала себе так добре. У світі ще існують дива… Але я не завершила про туфлі. Тоді я мріяла, що коли виросту, то теж матиму саме такі, як мамині. Котрі вона взувала на концерти. А потім забула про це. І ось навесні в Братиславі я побачила у вітрині лілові туфлі. Я не могла їх не купити. Сільвупле, месьє… Я задовольнила вашу цікавість?

— Цілком.

— А тепер запитання моє: чому ви усміхаєтесь тільки одним оком, а друге залишається сумним?

— Гм. Мабуть тому, що я наполовину оптиміст, а наполовину песиміст. У всякому разі так було досі. Але обіцяю, Синичко, що тобі я посміхатимусь повноцінно.

— По-болгарськи…

Цього разу зареготав він. Аж знітилася офіціантка, що принесла паруючу страву.

— Це давня їжа наших верховинців, — пояснила дівчина. — Вони ніколи не мали вдосталь хліба, колотили на вогні кукурудзяну крупу з водою. А при можливості присмачували її всім, що доброго було під рукою, — сметаною, сиром, яйцем. Ось і з'явився банош.

— Смачно, як у дитинстві. Щось подібне я їв у Дагестані.

— Взагалі, майже всі делікатеси з'явилися через бідність.

— Як уся техніка — від лінощів, — докинув він.

— Не смійтеся, це справді так. Візьмемо хоча б французів, їхні вівчарі, силуючись, уперше з'їли зіпсований, запліснявілий сир, який згодом назвали рокфором. Ваші болгари за відсутності м'яса пекли на ватрі овочі. Слов'яни, щоб риба не гнила, солили її і в'ялили. Ось вам і балик. Так само, щоб не псувались, скидали в діжки з ропою огірки, гриби, капусту. Тепер ми смакуємо соліннями. Або взяти угорців, які прибули сюди тисячу років тому. Вони мандрували верхи десятки верст щодня. Кусні грубої конятини клали під сідло — там вони просякали кінським потом, маринувалися. Відтак їх доварювали в казані з гіркими коренями й духмяними травами. Так з'явився гуляш-бограч.

— Ти ще згадай про делікатес китайських імператорів. Яйця, за відсутності холодильників, закопували в землю. І, бувало, що забували про них. Чим довше вони зберігались у землі, тим вишуканішими й дорожчими ставали — улюбленими ласощами.

— Нащо нам китайські яйця, коли маємо український борщ, який називають геніальним рецептом кулінарії. А це, власне, мішанина з усього, що росло під вікном господині, — буряк, капуста, морква, петрушка, цибуля, картопля, часник і пожовкле згіркле сало в коморі, яке ні на що більше не годилося.

— А де ж твій закарпатський патріотизм?

— Закарпатці виростають на квасолі з капустою. Смішно, але провідні дієтологи називають цю страву найбільш збалансованою і поживною. Хоча що тут смішного? У жмені квасолі міститься половина добової норми білка для людини. Без холестерину, на відміну від м'яса. А у квашеній капусті значно більше вітаміну С, ніж у лимоні. Пригадую, як тітка в селі готувала цю страву. Коли квасоля ставала м'якою, брала промиту квашену капусту і висипала в каструлю, варила, помішувала, доки капуста не стане м'якою. Додавала розсіл. Тоді відсувала горщик на край шпора, брала сковороду, наливала пахучої олії, кришила цибулю й смажила до коричневого кольору. Черпала варішку пшеничного борошна, висипала до цибулі і смажила далі, поки борошно не стане теж коричневим. Після того ранташ зливала в горщик. Запах було чути аж на вулицю. Квасоля з капустою залишалася смачною протягом тижня. Горщик із цією стравою завжди стояв у кухні на чільному місці… М'яса закарпатці, на відміну від сусідів-мадярів, їдять мало. М'ясоїди агресивніші, більш вольові, схильні до домінування. А городина, молоко і крупи налаштовують на мирний, споглядальний лад. Рослинна їжа прив'язує людину до землі. До своєї землі. Не те що тваринництво, воно схиляє до кочування, до загарбництва чужих територій. Яка їжа — такі люди.

— То які ви?

— Як голубці.

— Як хто?

— Це ще одна чисто наша, закарпатська, страва. Їх ще називають тут голубками. Банальна крупа хитро упакована в капустяний чи виноградний лист і складена в казані. Кожен самодостатній екземпляр, кожен із потаним умом. Ніби й усі разом, але кожен у «своїй хижці». А під твердим листом смиренна готовність до того, що хтось тебе легко з'їсть. Це таки наша страва.

— Цікаво, — підвівся він, — але сьогодні ми будемо робити все по-французьки. Аперитив буде в «Якорі», вино питимемо у «Вишневому саду» і завершимо десертом в «Едушо». Бо, як кажуть у Парижі, коли ти сидиш за столом, ти не старієш, — останню фразу сказав по-французьки.

Вона з подивом глянула на нього:

— Такі здібні учні мені ще не траплялися.

— Здібні учні здібні на все.

Потім вони прогулювалися парком із пораненими часом скульптурами. Інтелігентний дідок бігав доріжками, тікаючи від інфаркту. Інший пилкою нарізав собі сушняк на дрова. Під горіхом вовтузилися діти.

Цілий вечір стелився перед ними за цими завмерлими деревами, і вони не поспішали. Звільна вийшли до набережної і, зіпершись на поручні, дивилися на монастир, що накрохмалено білів у пречистій просині.

— Князь Федір Корятович з Подолії колись оселився тут, — розповідала дівчина. — Він залишився без спадку й батьківщини, прикипів серцем до цього рутенського краю. Світанками, коли Латорицю огортали савани туману, любив прогулюватися її берегами. І якось у хащі йому зустрівся «змій-драконт». Князь покликав на поміч святого Миколая і поборов змія. І звелів закласти наріжний камінь для Божої обителі на честь свого рятівника — Миколая. Така дійшла до нас легенда. А монастир стоїть.

Він обняв її ззаду і поцілував у шию. Дрібна дрож пробігла її тілом.

— Я спала з твоєю хризантемою, — сказала дівчина з легким зітханням.

— А ти мені снилася, — сказав він. — І я прокинувся від страху, що тебе немає поряд.

— Мабуть, тобі слід звернутися до отця Луки. Він читає молитви від страху.

— Я так і зроблю.

Обіймаючи її міцніше, він тулився лицем до її волосся, потилиці, глибоко вдихав теплий лоскітний аромат плоті, і це збурювало