Юрій Павлович Винничук - Цензор снів

останній покій з боку вулиці Кілінського був заповнений, а любителі більярду мусили задовольнятися значно меншим простором, ніж раніше. Цей покій становив окрему резервацію і слугував для різних оборудок, тут легко можна було відрізнити службовців-емеритів з австрійської доби, яким ніколи не бракувало грошей на чорну каву, від купчиків чи урядників. Всівшись за столики, емерити відразу напинали газети на ручних тростинових тримадлах[66], поринаючи в світ політики, скандалів і пліток, чи брали том енциклопедії Брокгавза, що в повному комплекті красувалася на стелажі. Тут враховували ще певні рештки дистанції, відповідно до давніх становищ і рангів, якими під час вітання і коротких перелітних розмов з педантичною точністю вони титулували себе: «hofrat», «kaiserlicher rat» — «пан райця», «пан надрайця». То були все старі, часом дуже старі добродії за гербаткою з молоком або за кавою, яку подавали віденським способом в альпакових дзбаночках і в маленьких з масивними стінками філіжанках. Тут ще можна побачити витончених панів зі старанно виплеканими бурцями[67], які у своїх чорних камізельках і білих сорочках під чорними шлюсроками[68] скидалися на ластівок, виструнчених ексдостойників з гумовими сторчовими комірцями-краватами, що защіпалися на карку, і гумовими «рольманкєтами»[69], що визирали з-під рукавів, та з цвікерами в металевій оправі, хоча й без шнурка, але ще із кілечком від шнурочка. Під столами можна було помітити чорні черевики з довгими шнурівками, кількаразово обкрученими довкола ноги у кремовій шкарпетці, і білі тасемки, що звільна звисали з-під старанно підсмикнутих ногавиць.

А те, що сюди вчащав колишній директор цісарської, а згодом і польської поліції Юзеф Райнлендер, жодною мірою не хвилювало різноманітних аферистів і шахраїв, як і короля злодіїв Пінхаса, з яким завжди можна було домовитися про повернення вкрадених речей у його приймальний день — четвер.

Як виглядає Ліщинський, я знав зі слів Казя, але панків з тоненькими акуратно підрізаними вусиками і з цвікерами на горбатому переніссі було кілька. На щастя, хтось звернувся до одного такого добродія «Пане Арнольде!» Пан Арнольд стежив за картярами за одним із восьмикутних столиків з тірольського мармуру. Гра в карти на гроші у громадських закладах заборонялася, але грачі завжди знаходили спосіб обійти заборону. Ці, наприклад, грали в покер на цигарки, а кожна цигарка замінювала один золотий. Картярів було четверо, а довкола них зібрався цілий тлум, усіх опанував незлецький газард, раз по раз спалахував голосний сміх. Пан Арнольд разом з іншими робив ставки на картярів, голосно коментував гру і часом тихо лаявся. В один із моментів я помітив, що добродій, який вигравав останні рази, час від часу зиркає на протилежний бік столу, де один із спостерігачів то потирав бороду, то підкручував вуса, то морщив лоба, то облизувався, то кліпав. Я такі хитромудрацїї добре знав з казина, а опісля надивився на них у тюрмі. Усі ці знаки повідомляли, у кого яка карта. Я нахилився до пана Арнольда і шепнув йому, аби звернув увагу на цю парочку. Ліщинський здивовано зиркнув на мене, але послухав, хвилю спостерігав і незабаром виразно захвилювався. Відтак відійшов до бармена, щось йому шепнув, і ось до компанії спостерігачів приєдналося двоє ґевалів, вони не довго крутили головами туди й сюди, а хутенько підхопили за руки обох шахраїв і повели у службові приміщення. Пан Арнольд пояснив усім, хто був свідком цієї сцени, що тут трапилося, і додав, поплескавши мене по плечах, що завдячувати маємо не кому іншому, як цьому молодикові. До мене потяглися руки картярів та газардистів, усі вони заборгували шахраєві добрячі суми, і я, можна сказати, порятував їх, тому не диво, що вони вирішили мене навперебій частувати.

Тепер я міг ближче зазнайомитися з Ліщинським, він і справді виявився товариською людиною. Про себе я розповів лише ту частину мого життя, яка стосувалася служби у військовій авіації. Ми перехилили кілька келихів коштом вдячних картярів, а потім зайняли вільний столик, і Ліщинський, смачно затягуючись пахучою цигаркою та закинувши ногу на ногу, просторікував:

— Каварня мене вабить практично щовечора, але не завше є така змога відвідати її. Вдома постійно бачиш одних і тих самих осіб. А тут, за окремими винятками, щоразу інші обличчя, інші очі, голоси, строї. Можна так сісти на ціле пополуднє при мармуровому столику і завше мати щось нового до видження. А ввечері, коли лагідний блиск жарівок опромінить золотисті арабески і кришталеве дзеркало, коли людей щораз більше, прекрасні жінки розточують розкіш своїх строїв, і музика почне пестливу гру, тоді оте відчуття краси життя доходить у моїй душі до екстазу, і повернення додому починає жахати, немовби з обіймів хвилевого щастя мусиш повертати в болючі обійми страждання. Якими переконливими і красномовними стаємо у каварні! Як багато є тем до обговорення, з яким легким серцем збуваються години, яка дорога часом кожна хвилина! Скільки ж тут обережно замаскованих життєвих таємниць! Може, оцей і отой — бездомний нещасливець, котрий сховався перед жахливою порожнечею власного існування, може, цей юнак, який з такою жагою перехиляє келихи шампану, завтра потрапить до рук поліції, може, цю молоду пару, яка з такою тугою вдивляється в себе, завтра знайдуть з простріленими серцями на Погулянці, може... але пощо ж тривожити блакитні блиски дзеркал і лямп чорними здогадами? В цій хвилі є кипуча забава, є хвилеве заспокоєння ілюзії, то ж чи цього не досить? Таємниці душ... хто б їх тут досліджував?

— Отже, для вас каварня привабніша за сальонові візити?

— Звичайно. Ми тут цілковито свобідні, ніщо нас не в’яже. Тут кождий є гостем і кождий господарем. Перегляд газет досить щасливо заступає обтяжливу інколи розмову. Нема смішних історій з чеканням, накриванням столу і суперечок зі служницею. Все виконується швидко і подається у найвишуканіший спосіб. Тут якраз і розігрується вся красномовна драма життя. Половина самогубств і вбивств на еротичному тлі — це плід отої романтики каварні, збуджуваної шампаном і ноктюрнами оркестру. Може, ніколи ще самогубство не поширювалося з такою нездоланною силою, як тепер, в епоху культури насолоди, яка всюди будує дешеві палаци мрії. Культура насолоди не визнає конечності. Нона знає люксус. А велика, прекрасна, позолочена каварня дає ілюзію життєвої краси, великопанського життя, що протікає поміж золочених стін, плюшевих меблів, різьблених столиків, кришталевих дзеркал, а все це купається в солодких звуках музики. Вся ця манірність, що нагадує східну казку, у якій бідняк на помах чарівної палички бачить себе враз у прекрасному палаці поміж мовчазної, але уважної служби — це те,