Елізабет Гілберт - Природа всіх речей

одне одному носи до крові. А тоді, надававши одне одному стусанів, стали б друзяками нерозлийвода. Чесно! Я вже таке бачила! З одного боку, це, звичайно, весело, але мені не хотілося б рвати свою нову сукенку — хоч вона й не найліпша, як сказала Алма — тому дякувати Богу, що ми не хлопчиськи. А значить, можемо відразу стати вірними приятельками, без усяких там бійок. Так?

Але підтакнути їй ніхто не встиг, бо Ретта торохкотіла далі:

— Значить, усе вирішено! Тепер ми — трійко вірних приятельок! Тепер про нас треба скласти пісеньку. Хтось з вас вміє складати пісні?

Пруденс і Алма ошелешено перезирнулися.

— Ну тоді я сама складу! — не вгавала Ретта. — Одну секунду.

Ретта заплющила очі, заворушила губами й забарабанила пальцями по талії, мовби рахуючи склади.

Пруденс кинула на Алму запитальний погляд — та стенула плечима.

Після мовчанки, яка тягнулася так довго, що засоромила б будь-кого на світі, тільки не Ретту Снов, дівчина розплющила очі.

— По-моєму, готово, — заявила вона. — Тільки музику хай напише хтось інший, бо з мене музикант ніякий, але перший куплет я склала. Він ідеально описує нашу дружбу. Ось послухайте.

Кашлянувши, вона продекламувала:

— Ми скрипка, виделка й ложка,

Танцюємо з місяцем трошки,

Хочете нас поцілувати,

Мусите вже поспішати!

Не встигла Алма розшифрувати цей геніальний віршик (і спробувати здогадатися, хто ж із них скрипка, а хто виделка з ложкою), як Пруденс розреготалася. Диво дивне — Пруденс ніколи не сміялася! Сміх її був чудний — різкий і гучний, зовсім не такий, якого сподіваєшся від такої лялечки.

— Хто ти така? — запитала Пруденс, коли нарешті заспокоїлася.

— Ретта Снов, мадам, — ваша найновіша й найвірніша приятелька.

— Що ж, Ретто Снов, — відповіла Пруденс, — я вірю тільки в одне — ти не інакше як божевільна.

— Всі так кажуть! — награно вклонилася Ретта. — Але я тут, а не деінде!

Так воно й було.

Невдовзі Ретта Снов стала постійною гостею Білого Акру. В дитинстві Алма мала кошеня, яке свого часу так само забрело до їхнього маєтку, а потім стало там повноправним господарем.

Те кошенятко — пухнастик із яскраво-жовтими смужками — просто зайшло собі одного сонячного дня до кухні в Білому Акрі, потерлося всім біля ніг, а тоді згорнулося клубочком коло вогню, тихенько муркочучи, й приплющило задоволено очі. Котик тримався впевнено, як у себе вдома, так що зрештою його пошкодували й не сказали, що то не його дім, а він тільки цього й чекав.

Ретта поводилася так само. З’явившись того дня у Білому Акрі, вона трималася так невимушено, начебто споконвіку там жила. Ретту ніхто ніколи не запрошував, але вона явно не належала до тих панянок, які звикли чекати на запрошення. Вона приходила тоді, коли хотіла, проводила в маєтку стільки часу, скільки їй хотілось, брала все, що їй впадало в вічі, і прощалася, коли була готова.

Ретту Снов ніхто — який жах! — не контролював, та її життю можна було позаздрити. Її мати полюбляла проводити час у товаристві; цілий ранок вона чепурилася, по обіді навідувала інших світських леді, а вечори присвячувала танцям. Батька ніколи не було вдома, а що він у всьому потурав доньці, то купив для неї, зрештою, надійного коня і двоколісний екіпаж, у якому дівчина роз’їжджала Філадельфією, сама обираючи, куди їй їхати. З ранку до вечора Ретта гасала в своєму екіпажі, мов весела, жвава бджілка. Хотілося їй до театру — вона їхала до театру. Хотіла подивитися на парад — знаходила парад. А як кортіло провести цілий день у Білому Акрі, чому б і ні?

За рік Алма натрапляла на Ретту в найнезвичніших місцях: то вона стояла на діжці в молочарні й грала сценку зі «Школи лихослів’я» так, що доярки аж за животи хапалися; то звісила ноги з причалу для барж в маслянисті води річки Скулкілл, вдаючи, ніби ловить пальцями рибу; то розрізала навпіл котрусь зі своїх розкішних шалей, щоб віддати половину служниці, яка щойно зробила їй комплімент. («Дивись, тепер у нас однакові шалі, значить, ми близнючки!») Ніхто не знав, що вона за одна, але проганяти її не насмілювалися. Не те що Ретта всіх зачарувала, її просто неможливо було спекатися. Не зоставалося нічого іншого, як змиритися.

Ретта навіть зуміла завоювати прихильність Беатрікс Віттекер, а то було неабияке досягнення. Здоровий глузд підказував, що Беатрікс мала би зненавидіти Ретту, яка уособлювала всі її найбільші страхи щодо дівчат. Беатрікс виховувала Алму й Пруденс так, щоб ті не виросли саме такими, як Ретта, — напудрена, пустоголова Ретта, самозакохана кралечка, яка нищила в болоті дорогі черевички до танцю, могла вмить розридатися і так само швидко зайтися сміхом, яка невиховано тицяла пальцем на людях, не прочитала ні сторінки й не мала розуму прикрити голову під дощем. Як Беатрікс могла відчути приязнь до такого створіння?

Передчуваючи можливий клопіт, Алма, щойно потоваришувавши з Реттою Снов, навіть пробувала заховати її від Беатрікс. Вона боялася, що варто тим двом зустрітися, як станеться найгірше. Однак Ретту не так легко було сховати, а Беатрікс не так просто обвести довкола пальця. Не минуло й тижня, як уранці за сніданком Беатрікс суворо запитала Алму:

— Що то за дитя з парасолею гасає останнім часом по моєму маєтку? І чому біля неї я завжди бачу тебе?

Алма, хоч-не-хоч, мусила познайомити Ретту з матір’ю.

— Як вам ведеться, місіс Віттекер? — доволі чемно спитала Ретта, навіть не забувши зробити реверанс, щоправда надто вже артистично.

— А тобі як ведеться, дитинко? — запитала у відповідь Беатрікс.

Беатрікс не прагнула почути щирої відповіді на це запитання, але Ретта поставилася до нього серйозно й перед тим, як відповісти, на якийсь час задумалася.

— Що ж, місіс Віттекер, якщо хочете, я вам розповім. Мені дуже погано. Сьогодні вранці в нас удома сталася жахлива трагедія.

Алма налякано на неї глянула, не в змозі втрутитися в розмову. Вона гадки не мала, куди та хилить. Ретта цілий день провела в Білому Акрі, в чудовому настрої, і Алма оце вперше почула про якусь жахливу трагедію в домі Снов. Подумки вона благала Ретту замовкнути, але дівчина не вгавала, так наче Беатрікс страх як кортіло почути її розповідь.

— Не далі як сьогодні вранці, місіс Віттекер, я пережила величезне душевне хвилювання. Одна з наших служниць — а точніше, моя молоденька покоївка з Англії — розридалася за сніданком. Коли ми поснідали, я пішла за нею до кімнати, щоб розпитати, чому ж вона так засмутилася. Ви нізащо не