Джон Бакен - Тридцять дев’ять сходин

— Ніколи ні про що подібне не чув, — ошелешено пробурмотів старий.

Тут утрутився «товстун»:

— Це вбивство на Портленд-Плейс, я читав про нього в газетах. Боже праведний, ви, напевно, спали з розуму, сер! Кого ви представляєте?

— Скотланд-Ярд, — незворушно повідомив я.

Після цього на хвилину запанувала мовчанка.

Старий дивився у свою тарілку, машинально катаючи по столу горіх. Він здавався втіленням цілковитого нерозуміння.

Тоді знову заговорив «товстун» — злегка затинаючись, як людина, що насилу добирає слова.

— Не засмучуйтеся, дядьку, — сказав він. — Усе це якась безглузда помилка; такі речі іноді трапляються, і ми можемо легко все виправити. Нам не стане жодних зусиль довести свою невинність. Мене двадцять третього травня взагалі не було в Англії, Боб перебував у приватній клініці, а ви, хоч і були в Лондоні, напевно можете розповісти, чим ви там займалися, а свідки, щоб підтвердити це, знайдуться.

— Правильно, Персі! Це досить просто. Двадцять третє! Це був наступний день після весілля Аґати. Дайте подумати… Чим я займався? Уранці я повернувся з Вокінга[57] і поснідав у клубі з Чарлі Саймонсом. Потім… Еге ж, обідав я з Фішмонгерами. Пам’ятаю, пунш не пішов мені на користь і наступного ранку мені було не по собі. Чорт забирай, та ось же сигарна коробка, яка залишилася у мене після того обіду!.. — Він указав на коробку, що стояла на столі, і нервово засміявся.

— Я гадаю, сер, — сказав молодий чоловік, шанобливо звертаючись до мене, — ви незабаром самі переконаєтеся, що помилилися. Ми, як і всі англійці, готові співпрацювати з представниками закону і не хочемо, щоб Скотланд-Ярд опинився в безглуздому становищі. Правильно, дядьку?

— Звичайно, Боб! — До старого, схоже, знову повернулася впевненість. — Зрозуміло, ми зробимо все, що в наших силах, щоб допомогти владі. Але це… Це вже занадто. З цим я не можу змиритися…

— Уявляю, як буде хихикати Неллі,— зауважив «товстун». — Вона вічно твердить, що можна померти з нудьги, коли з тобою ніколи нічого не трапляється. А тепер трапилося — та таке, що тільки знай ухиляйся! — І він весело розсміявся.

Сміх цей був майже задоволеним.

— Саме так! Буде про що розповісти в клубі. Справді, містере Ганней: я, напевно, повинен обурюватися, щоб підтвердити свою невинність, але все це вже занадто смішно! Я готовий навіть вибачити вас за те, що ви мало не змусили мене злякатися! Ви мали такий похмурий і зосереджений вигляд, що я вже був злякався: чи не страждаю я на лунатизм і не блукаю ночами містом, убиваючи людей?

Це не могло бути акторською грою — усе мало абсолютно природний вигляд. Моїм першим поривом було вибачитися і забратися з Трафальгар-Лодж геть. Але я сказав собі, що мушу довести справу до кінця, навіть якщо мені судилося стати посміховиськом для всієї Британії. При світлі свічок, що горіли на обідньому столі, мало що можна було розгледіти, і я, аби приховати розгубленість, підвівся, підійшов до дверей і ввімкнув електричні лампи. Потік світла, що несподівано ринув у вічі, змусив усіх трьох примружитися. Я застиг навпроти, пильно вивчаючи їхні обличчя.

Що ж, і це мені нічого не дало. Один із них був старий і лисий, другий огрядний, третій смаглявий і худорлявий. Ніщо не завадило б цим людям полювати на мене в Шотландії, хоча прикмет, за якими їх можна було розпізнати, я також не виявив. Досі не розумію, чому я, людина пам’ятлива і вельми спостережлива, був так упевнений у власних висновках. Ці люди здавалися рівно тими, ким себе називали, — а я не міг сказати про жодного з них нічого певного.

Тут, у цій затишній їдальні з гравюрами на стінах і портретом літньої леді у плоєному комірці над каміном, я ніяк не міг знайти нічого спільного між ними й тими горлорізами, що ганялися за мною по вересовим пустищам Шотландії. На столі прямо переді мною лежав срібний портсигар з гравіюванням, і прочитавши написане, я дізнався, що це приз, присуджений містеру Персівалю Епплтону, есквайру і члену клубу Беди Преподобного, за участь у турнірі з гольфу. Мені доводилося щосили чіплятися за слова Пітера Пієнаара, аби просто не втекти з цього будинку.

— Отже, — ввічливо сказав старий, — вас переконали результати вашого огляду, сер?

Я промовчав.

— Сподіваюся, — продовжував він, — ваші уявлення про обов’язок не постраждають від того, що вам доведеться облишити цю безглузду витівку? Я не маю наміру скаржитися вашому начальству, але ви самі бачите, які незручності завдають поважним людям ваші непродумані дії.

Я похитав головою.

— О Боже! — вигукнув худорлявий молодик. — Це вже дійсно занадто!

— Ви збираєтеся відправити нас до поліцейської дільниці? — поцікавився «товстун». — Це могло би бути найкращим виходом із положення, але вас, як я розумію, не влаштує місцеве відділення. Я маю право поглянути на ваш ордер, але не хочу кидати на вас тінь. Ви лише виконуєте свій обов’язок. Хоча все це, погодьтеся, зовсім безглуздо. Що ви маєте намір зробити?

У мене не залишалося вибору: або покликати моїх людей і наказати їм заарештувати всіх трьох, або визнати свою помилку і забратися геть. Мене буквально загіпнотизував цей будинок з його атмосферою кричущої невинності — і не просто невинності, а чесного, глибоко щирого здивування і занепокоєння, виразно написаного на трьох обличчях.

«Ох, Пітере, Пітере!..» — подумки звернувся я, майже вже зважившись проклясти свою самовпевненість і принести всій трійці вибачення.

— Поки те та се, давайте зіграємо партію в бридж, — раптом запропонував «товстун». — Це дасть містеру Ганнею час усе обміркувати як слід — а нам, знаєте, якраз бракує четвертого гравця. Ви граєте, сер?

Несподівано для себе я погодився — так, ніби йшлося про рядову пропозицію зіграти в якомусь клубі. Мабуть, я і справді перебував під гіпнозом. Ми пройшли до курильні, де містився ломберний столик, мені запропонували закурити й випити. Я, немов уві сні, зайняв своє місце за столом. Вікно було відчинене, усе навколо — і скелі, і море — потопало в повені місячного світла, і у мене в голові також не було нічого, крім рівного місячного сяйва. До моїх партнерів повернулася колишня самовпевненість, і вони почали невимушено теревенити, пересипаючи жарти жаргонними слівцями, які можна почути в будь-якому гольф-клубі. Я сидів похнюплений, з безцільно блукаючим поглядом, — і, мабуть, мав украй безглуздий вигляд.

Я опинився в парі зі смаглявим молодиком. Узагалі-то я непогано граю в бридж, але в той вечір грав на рідкість кепсько. Вони бачили, що я глибоко стурбований, і це дозволило їм розслабитися ще більше. Час від