Ольга Токарчук - Бігуни

б Він не був — не створив нас братами? Хіба не розподілив між нами обов’язки, щоби ми виконували їх гідно й віддано, дбаючи про Його творіння? Хіба не віддав під нашу опіку континенти й моря, хіба не доручив одним ремесло, а іншим — скіпетр влади? Одних він створив шляхетними, здоровими і вродливими, інших — простакуватими й незугарними. Через нашу людську обмеженість ми не відаємо, нащо він так учинив. Нам лишається тільки вірити в Його мудрість. А ще в те, що кожен із нас — деталь Його складної споруди, деталь, що її призначення нам не відоме, але без якої — і тут не може бути тіні сумніву — великий механізм світу не міг би належно працювати.

Кілька тижнів тому я стала матір’ю хлопчика, якого ми з чоловіком нарекли Едвардом. Але радість від материнства мені потьмарює факт, що дідусь мого сина досі не спочив у землі. Що Ви, Ваша Високосте, виставили його непоховане тіло перед очі допитливих відвідувачів цісарської вундеркамери.

Нам пощастило, що ми народилися у вік розуму, у виняткову епоху, яка довела, що людський розум є найдосконалішим божистим витвором, а його потуга спроможна очистити світ від усіляких забобонів і обдарувати щастям кожну людську істоту.

Мій батько був серцем і духом відданий цій ідеї. Глибоко вірив, що розум — то найбільша сила, яка нам, людям, дарована. Так само і я, виплекана його турботливою рукою, тримаюся віри у те, що розум — то найвеличніший Божий дарунок.

Серед батькових паперів, які я впорядковувала після його смерті, знайшовся лист від Його Високості цісаря Йосифа, дядька й попередника Вашої Високості. Лист написаний його рукою, і там є знаменні слова, які я дозволю собі процитувати: «Усі люди від народження рівні. Від наших батьків ми успадковуємо саме лише біологічне життя, а в нім, як відомо, нема ані найменшої різниці між королем, принцом, міщанином чи селянином. Немає на світі жодного закону — божественного чи природного, — який суперечив би цій рівності».

Як же мені тепер вірити цим словам?

Я вже не прошу, а благаю Вашу Високість видати родичам тіло мого батька, яке, осквернене й зневажене, перетворене на опудало, стоїть задля розваги відвідувачів поруч із дикими тваринами. Звертаюся також від імені інших людських істот, чиї тіла виставлені у Кабінеті чудес природи Вашої Цісарської Високості, бо знаю, що в них нема ні батьків, ні родини, і за них немає кому замовити слово: від імені тієї кількалітньої безіменної дівчинки, а ще таких собі Йозефа Гаммера та П’єтро Міхаеля Анджоло. Я навіть не знаю, хто ці люди, й не можу хоч би стисло переповісти історію їхнього нещасливого життя, але певна, що мушу вчинити цей християнський жест як донька Анджело Золімана. А віднедавна ще й як мати людської істоти.

Йозефіна фон Фойхтерслєбен.

Шаріра

Красива голомоза монахиня схиляється над маленькою дароносицею, в якій на атласній подушечці лежить те, що зостається від спаленого тіла просвітленої істоти. Я стаю біля неї, і ми обидві дивимося на цю окрушину. Нам допомагає в цьому лупа, вмонтована у дароносицю. Есенція скидається на крихітний кришталик, камінець, лише трохи більший за піщинку. Певно, через багато років тіло цієї монахині теж перетвориться на піщину. Моє — ні. Моє пропаде, я не стала на шлях пізнання.

Ледве чи варто з цього приводу впадати в розпач — досить глянути, скільки на світі є пустель і піщаних пляжів. А що, коли вони всуціль складаються з посмертних есенцій тіл просвітлених істот?

Дерево бодгі

Якось я познайомилася з одним чоловіком із Китаю. Він розповідав, як уперше полетів до Індії у справах своєї фірми — мав там багато важливих зустрічей і конференцій. Його фірма виготовляла складні електронні пристрої, що дозволяли довго зберігати кров та безпечно транспортувати органи для трансплантації, і тепер він домовлявся про збут та відкриття філій в Індії.

Останнього вечора у розмові зі своїм індійським партнером він прохопився, що з дитинства мріяв побачити дерево бодгі, під яким на Будду зійшло просвітлення. Він народився в буддійській сім’ї, хоча про релігію в Китайській Народній Республіці у той час не було й мови. А згодом, коли вже можна було зізнатися в якомусь віросповіданні, його батьки раптом перейшли у християнство, далекосхідний різновид протестантизму. Їм здавалося, що християнський бог прихильніший до своїх вірних, що він є таким собі богом успіху і під його опікою легше зіпнутися на ноги, доробитися статку. Але той чоловік не погодився з думкою батьків і лишився вірним релігії предків.

Індійський партнер чудово розумів цю мотивацію. Кивав головою й наповнював чарку, аж доки вони обидва добряче напилися, компенсуючи напругу від перемовин і підписування угод. Зібравши рештки сил і похитуючись на ватяних ногах, вони спустилися до готельної сауни, щоби протверезіти — наступного дня їх чекала нова робота.

Вранці йому принесли до номера записку — аркушик з одним-єдиним словом: «Сюрприз». До записки була додана візитівка індійського партнера. Перед готелем чекало таксі, яке відвезло його до гелікоптера, що вже був напоготові. Після кільканадцяти хвилин польоту він опинився у святому місці, де під великим фіговим деревом Будда осягнув просвітлення.

Його елегантний костюм і біла сорочка розчинилися в натовпі прочан. Тіло ще пам’ятало кислуватий присмак алкоголю, тепло сауни та шурхотіння паперів, мовчки підписуваних на сучасному скляному столі. Поскрипування пера, що залишало на папері його підпис. Але тут він відчув себе загубленим і безпорадним, наче дитина. Жінки, присадкуваті й барвисті, як папуги, штовхали його в людську бистрину. Його приголомшила обітниця, котру він змовляв по кілька разів на день, щойно випадала вільна хвилинка. Обітниця того, що своїми молитвами й учинками він провадитиме всі живі істоти до просвітлення. Зненацька йому це видалося геть пропащою справою.

Саме дерево, щиро кажучи, його розчарувало. У голові дзвеніла порожнеча — жодної думки, жодної молитви. Він віддав належну шану святому місцю, кілька разів уклонився, залишив щедру пожертву і через годину з лишком повернувся до гелікоптера. Пополудні вже був у готелі.

Поки струмені води у душі змивали з нього піт, пилюку й дивний солодкавий запах людського натовпу, яток, усюдисущих ароматичних кадилець і карі, що його їли просто руками з паперових тарілочок, він усвідомив одну річ. Взагалі, він щодня бачить усе те, що колись так приголомшило принца Ґаутаму: хвороби, старість і смерть. І що з того? У ньому нічого не змінюється. Він, правду кажучи, звик. А потім, уже витираючись білим