Ольга Токарчук - Бігуни

а потім узявся все старанно нотувати. Накреслив навіть план Молевої лабораторії; почувався майже як Джеймс Бонд. З полегкістю змив солону воду, поголився й надягнув чисту сорочку. Коли зійшов униз, її ще не було. Двері бібліотеки були зачинені на ключ, тож він не наважився їх відмикати. Вийшов на моріжок перед будинком і трохи погрався з котом, поки той не почав його ігнорувати. Врешті дочув із кухні якісь шелести і ввійшов туди з боку саду.

Пані Моль стояла біля кухонної стільниці й перебирала зелені листки салату.

— Салат із грінками й сири. Що скажеш?

Він квапливо кивнув, хоч і сумнівався, що йому цього вистачить, щоби наїстися. Вона налила йому келишок білого вина, і доктор нерішуче підніс його до вуст.

Вона детально розповіла йому про аварію, про кількаденні пошуки тіла в морі й про те, як його врешті знайшли. Апетит остаточно полишив доктора. Ще додала, що їй вдалося зберегти шматок тканини, яка найменше постраждала. На ній була довга легка сіра сукня з розрізами на боках, із глибоким декольте, яке відкривало її веснянкувате тіло. Докторові знову здалося, що вона зараз почне плакати.

І салат, і сири вони з’їли, майже не розмовляючи. Далі вона взяла його руку, а він оторопів.

Пригорнув її і таким чином хитро від неї заховався. Вона поцілувала його в шию.

— Не так, — вирвалося йому.

— А як? — не зрозуміла вона. — Що мені робити?

Але він випручався з її обіймів, устав з канапи і, почервонівши, безпорадно роззирався довкіл.

— Як би ти хотів? Скажи мені.

Він у відчаї усвідомив, що далі вдавати неможливо, що він утомився, що надто багато всього діється водночас, і, відвернувшись до неї спиною, прошепотів:

— Не можу. Це для мене зарано.

— Це все тому, що я старша, — промуркотіла вона, підводячись.

Він нерішуче заперечив. Йому хотілося, щоби вона підтримала його, не торкаючись.

— Різниця віку не така вже й велика, але... я не вільний, — збрехав доктор.

Вона подзвонювала начинням, прибираючи зі столу.

В певному сенсі Бляу сказав правду; правда завжди є такою лише в певному сенсі. Він і справді був не вільний. Одружений, пошлюблений, поєднаний, зріднений. Зі Скляним Чоловіком і восковою жінкою з розкритим животом, із Золіманом, Фраґонаром, Весаліусом, фон Гаґенсом і Молем — заради Бога, з ким іще? Навіщо мучити це постаріле тіло, навіщо просвердлювати його своїм? З якою метою? Він відчував, що мусить їхати геть, іще сьогодні. Пригладив рукою волосся і застебнув ґудзик на комірці.

Вона глибоко зітхнула.

Доктор не знав, що відповісти.

Через п’ятнадцять хвилин він стояв зі спакованою валізкою в холі, готовий до від’їзду.

— Можна мені викликати таксі?

Вона сиділа на канапі. Читала.

— Звісно, — відповіла вона. Зняла окуляри, вказуючи на телефон, і повернулася до читання.

Він не знав номера, тож вирішив піти пішки до найближчої стоянки таксі. Мабуть, тут є яка-небудь поблизу.

Тож на конгрес він прибув раніше, ніж планував. Трохи подискутувавши з працівником рецепції, він усе-таки випросив якийсь номер і цілий вечір просидів у барі. Випив пляшку вина в готельному ресторані, а потім у ліжку розплакався, як дитина.

Впродовж наступних днів він вислухав багато доповідей і виголосив свою. Її англійська назва звучала так: «Preservation of pathology specimens by silicone plastination. An innovative adjunct to anatomopathology education». To був фрагмент із його докторської дисертації.

Виклад Бляу сприйняли гарно. Останнього вечора він познайомився з приязним і статечним тератологом з Угорщини, і той зізнався докторові, що щойно прийняв запрошення пані Моль і збирається її відвідати.

— У її приморському будинку, — додав угорець, особливо підкресливши слово «приморський». — Я вирішив об’єднати обидві поїздки, адже це недалеко звідси, — правив далі він. — Усе, що лишилося після її чоловіка, тепер у її руках. От якби мені пощастило побачити лабораторію... Знаєш, у мене є своя теорія стосовно хімічного складу. Кажуть, вона веде перемовини з якимось музеєм у Штатах, раніше чи пізніше, мабуть, віддасть усе те разом із документацією. А от коли б отримати доступ до його паперів зараз... — замріяно мовив він. — Докторський ступінь — у кишені. А може, й професорська посада.

«Мудак», — подумав Бляу. Угорець був останньою людиною, котрій він зізнався б, що побував там першим. А потім несамохіть глянув на нього її очима. Побачив його темне, змащене якимось лискучим гелем волосся, невеличкі плями поту під пахвами, що виднілися на синій тканині сорочки. Уже ледь круглясте, але все ще підтягнуте черевце, вузькі стегна, свіжу світлу шкіру з тінню густого заросту. Його очі вже були затягнуті поволокою від вина і сяяли передчуттям близького тріумфу.

Літак розпусників

Північні обличчя, зачервонілі від несподіваного сонця. Волосся, вицвіле від солоної води й щоденного кількагодинного засмагання на пляжі. Сумки, повні брудного, просяклого потом одягу. В ручній поклажі — нашвидку придбані сувеніри для рідних і пляшка міцного алкоголю з крамниці duty-free. Самі чоловіки. Сідають поряд, об’єднані мовчазною змовою. Зручно розташовуються на сидіннях, застібають ремені — збираються поспати. Компенсувати всі недоспані ночі. Шкіра ще виділяє запах алкоголю, не вдалося цілком засвоїти двотижневу дозу — за кілька годин це буде відчутно в цілому літаку. Так само, як і запах поту зі слідами сексуального збудження. Вправний криміналіст виявив би більше — довгу чорну волосину, що зачепилася за ґудзик сорочки, рештки органічної субстанції з чужим ДНК під нігтями вказівного й середнього пальців, мікроскопічні шматочки епідерми на бавовняній тканині білизни, сліди сперми в пупку.

Ще перед стартом вони перекидаються кількома словами з сусідами праворуч і ліворуч. Стримано висловлюють своє задоволення візитом — якось незручно вдаватися в подробиці, зрештою, свої, як-не-як. Лише найбезпардонніші починають випитувати про ціни й спектр послуг, а далі, заспокоївшись, поринають у дрімоту. Вони не переплатили.

Риса пілігрима

Один мій давній знайомий зізнався мені, що не любить подорожувати на самоті. Виявляється, коли він бачить щось незвичайне, нове чи красиве, йому так кортить поділитися цим із кимось, що почувається нещасним, якщо нікого поруч нема.

Мені здається, пілігрим із нього був би нікудишній.

Другий лист Йозефіни Золіман до Франца I, цісаря Австрії

Як я не отримала відповіді на мій лист, дозвольте, Ваша Високосте, знову звернутися до Вас, цього разу сміливіше, до того ж способом, який прошу Вашу Високість не трактувати як неприпустиму фамільярність: брате. Бо ж хіба Бог — хто