Любомир Андрійович Дереш - Миротворець

світ холодним поглядом культурного трепанатора, і Раскатов розумів, що все в порядку, просто таке його бачення речей на даний момент, одначе Соня одразу ж кидалася на захист свого дому: вона діставала з памʼяті (так, наче берегла ці відомості спеціально для схожої оказії) всі історичні несправедливості, спричинені Росією українському народові, звинувачувала Артьома в цараті та безпросвітному попівстві, згадувала за те, що Московію було вихрещено за «сто рублєй і сорок соболєй», а коли бачила, що її слова не досягають цілі, перекидалася на самого Артьома. Яким же безвідповідальним, лінивим та безвольним поставав із її слів Артьом! Вона звинувачувала його в неробстві, зловживанні марихуаною і потаканні собі в нікому не потрібних заняттях музикою. Іноді вона сама не витримувала власних емоцій, починала плакати і тікала до себе в кімнату, а іноді не витримував Артьом — особливо, коли мова заходила за музику. Тоді він ховав у чохол гітару і йшов ночувати до свого товариша Криштофа, який жив на окраїні Дахаба, в керунку Блакитної діри.

Опинившись у розпеченій тарілці відкритого збройного конфлікту, Раскатов спершу не знав, як реагувати. Від їхніх сварок летіли іскри, які, здавалося, безпосередньо сприяли розгоранню світового вогню глобального ядерного протистояння. Ще трохи, здавалось, і ядерні боєголовки полетять у бік Ірану, а звідти, без вагань, буде завдано зенітних ударів по Тель-Авіву і Хайфі. Під вечір, коли, всупереч усім правилам ведення війни, протистояння тільки посилювалося, Раскатов покидав поле бою, засипане трупами мрій і надій на сімейний добробут. Вероніка теж не витримувала і залишала місце конфлікту, переховуючись у Раскатова не тільки під вечір, а й вдень, коли короткі автоматні черги, хоч і не причиняючи видимої шкоди ворогу, створювали нестерпне відчуття напруженості, доводячи мирних мешканців до відчаю.

Вероніка продовжувала малювати святого Христофора на стіні будинку. Приходив домовласник, маленький, вічно обкурений бедуїн Махмуд, він схвально оцінив монументальний задум Вероніки, одначе залишився переконаним, що Вероніка малює свого родича з Росії.

Раскатов прочитав у Інтернеті все, що зміг знайти про святого Христофора і песиголовців, і дійшов висновку, що церква навмисне відмовляється визнавати права кінокефалів на існування, оскільки це прямим чином ставить питання про наявність душі у тварин, а відтак, і про природний перехід усіх християн на вегетаріанство.

Сам Раскатов після памʼятного вечора у Артьома кинув палити. Зовсім. Відмовився від сигарет, облишив траву.

— Це в нас йога така, — віджартовувався він перед Веронікою. — Йога читання. Кожен йог повинен здійснювати якесь подвижництво, інакше він не йог. Це наша аскеза, так, Артьоме?

Артьом дивився на нього з-під капелюха втомленими від постійного програмування очима і повертався до праці. Його найняли всіляко шкодити невинним користувачам соціальних мереж, і Артьом мучився: йому терміново були потрібні гроші, одначе він не міг дозволити собі робити безчестя в мережі. Він був одним із тих програмерів, котрі знали, що таке честь і обовʼязок, читали конституцію Інтернету, підтримували рух проти авторських прав і проникали у великі компанії та корпорації, аби розібратися, як вони працюють, і знищити їх ізсередини. Однак, ось він — момент істини, і Артьом розумів, що під тиском сімʼї безнадійно програє цей бій.

Вероніка вирішила уточнити:

— А мʼяса ти теж не їси? Я чула, що йоги не їдять мʼяса, оскільки мʼясо привʼязує їх до чуттєвих задоволень.

Раскатов відчув, як ніжні дівочі руки здушили йому горло, і зрозумів, що тепер жоден кусник курки від містера Зоґбі у «Чікен плейсі» в нього більше не пролізе.

— Ні, мʼяса я теж не їм, — усміхнувся Раскатов, сподіваючись, що його рот при цьому не смикається. — Здається, не їм.

Вероніку його відповідь цілком задоволила, і Раскатов відчув полегшення від того, що вона не спитала про рибу і яйця. Втім, тільки-но він подумав про них, настирливий свідок у серці, з яким він встиг аж занадто близько познайомитися напередодні, одразу ж запропонував йому на вибір: чесний шлях, відносно чесний шлях, шлях із підскоками і переворотами.

От зараза, подумав Раскатов, спостерігаючи, як на очах бідніє його внутрішній світ, позбавлений курятини, риби та омлетів.

Але він кріпився. Кріпився і терпів. Товариство Вероніки було йому до душі, і він відчував, що його йогічні аскези прокладають шлях до ближчого спілкування з дівчиною. Втім, іноді здавалося, що Вероніка була цілковито байдужою до Раскатова і до його аскез. Вона міцно задумувалася над чимось, відкладала пензлик і сідала, тримаючись за живіт, дивлячись кудись у бік моря.

Надвечір вони часом ходили разом на берег, посидіти на старій пальмі, подивитися, як густішає вода перед ніччю. Вода справді густішала, ставала спершу склистою, потім сріблястою, а коли сходив місяць, ставала важкою, наче ртуть.

Раскатов знав причину її задуманості, але нічого не міг із цим зробити. Його дівчина, Аля, настільки поринула у своє московське життя, що, здається, забула про нього. Не цікавився, що там у неї відбувається, і Раскатов, поки врешті, одного вечора, він не спамʼятався і не поставив запитання руба:

— Маленька, може, є якась причина, чому ти не хочеш приїхати? У тебе там хтось є?

— Так, є, — Аля надула губки. — Ти сердишся, мася? Ти гадаєш, що я жахлива людина?

— Ні, мася, не серджуся, — сказав Раскатов спокійно, сам дивуючись власній холодності. — Я просто кажу тобі досвідос, мася. Більше не дзвони мені.

Раскатов відчув полегшення від того, що чергова нитка, яка повʼязувала його з минулим, перервалася. Він різко, різкіше, ніж будь-коли до цього, побачив себе зі сторони: непутящого бевзя, дорослого чоловіка, який стирчить у глухій дірі, переймаючись бозна-чим, без мети, без принципів. Він пішов на берег моря, якраз заходило сонце, і сів на пальмову колоду, аби зануритись у свою меланхолію.

По якімсь часі біля нього сіла Вероніка. Вона, як завжди, мовчала, тільки щоки її пашіли здоровʼям, якого їй бракувало, коли вона приїхала з Москви. Так вони сиділи і спостерігали, як тоне в пурпурі та сріблі горизонт, зливаючись із рівною поверхнею моря. Раскатов не знав, про що думає Вероніка, вона ж не знала, про що думає він, і їх це цілком влаштовувало.

Властиво, ніхто не знав, що відбувається з Раскатовим, а він не наважувався розділити це навіть з Артьомом. Артьом сам переживав кризу. Він співчував Артьомові, знаючи, що кожен може зламатися під таким натиском. Не тільки двадцятичотирирічний обкурений програміст — він теж може якоїсь миті зірватися, зламатися, підвести. Раскатов майже не шкодував, що слава Хронокосмосу потроху вщухає, так і не