Володимир Кирилович Малик - Таємний посол. Том 1

говорять, що я ледве врятувався. Аксу взяли приступом повстанці, мерзенні каратюрки. Не знаю, чи зостався хто живий, крім мене…

— О Аллах, що діється на світі! — вигукнув Ісхак–бей. — Я гадав, що тільки у мене горе.

— У тебе теж горе? Яке?

— Якийсь розбійник мало не вбив нашого любого Ферхада. Твоя дочка могла залишитися вдовою, Гамід–бею. Врятував його вірний слуга з гяурів. Тепер йому краще, і він буде радий дорогому гостю… Прошу, заходь, Гамід–бею.

До вечері вийшов і Ферхад. Він знав про нещастя тестя і стримано привітав його, бо не личить правовірному проявляти надмірну цікавість до горя ближнього.

Гамід уже мав кращий вигляд: помився і переодягся в пристойний одяг.

Після того як гість трохи втамував голод і випив келих солодкого шербету, господар сказав:

— Ми з сином цими днями збиралися до тебе, дорогий Гамід–бею.

— Я був би радий бачити вас у себе, — чемно відповів Гамід, не запитуючи про причину візиту і чекаючи, поки Ісхак–бей сам пояснить її.

— Мій невільник–пастух повідомив, що замах на Ферхада вчинив твій невільник–утікач…

— Мій невільник? — вигукнув схвильовано Гамід. — Проклятий урус! Це ж він одним із перших удерся в мій замок і намагався вбити мене! О, коли б він потрапив до моїх рук!..

— Ми спіймаємо його, — вставив слово Ферхад. — Якщо він у повстанському загоні, то ми знайдемо шлях проникнути туди.

— Як?

Замість відповіді Ферхад сплеснув у долоні. Ввійшов слуга.

— Поклич Свирида!

Після того як пастух Свирид врятував молодого хазяїна, Ісхак–бей оточив невільника не баченою досі увагою. Дав йому новий одяг, наказав годувати з хазяйської кухні, навіть обіцяв відпустити на волю. Свирид ніби помолодшав. Плечі розправились, щоки округлились, в очах з’явився хижий блиск. На товаришів–невільників почав дивитися з неприхованою зверхністю.

Зайшовши в кімнату, він низько вклонився і тихо проказав привітання:

— Мир вам, о правовірні! Вітаю тебе, мій добрий хазяїне Гамід–бею! — вклонився окремо колишньому господареві.

Ісхак–бей показав на повстяний міндер, що лежав біля порога. Це була висока честь для вчорашнього раба.

— Алекюм юсселям, Свирид–ага, — відповів старий хазяїн. — Ласкаво прошу. Сідай. З тобою хоче говорити мій син Ферхад.

— Свирид–ага, напевно, добре запам’ятав того розбійника, що вчинив на мене напад? Чи не так? — запитав Ферхад.

— Так, ефенді.

— Мій дорогий батько і я обіцяли тобі, Свирид–ага, волю за те, що ти врятував мене… Але ти мусиш зробити для нас ще одну послугу. Після цього я сам відвезу тебе в Стамбул, розшукаю польських чи молдавських купців, які за винагороду доставлять тебе на Україну…

— Що я мушу зробити? — запитав з погано прихованою радістю Многогрішний.

— Ти мусиш розшукати того мерзотника і вбити його або сповістити мене про місце його перебування. Є відомості, що він пристав до банди злочинців, які називають себе повстанцями. Ти проникнеш до них під виглядом втікача. Дізнаєшся, скільки їх, яка в них зброя і де вони отаборились. Намагайся сподобатися їхнім ватажкам і вивідай їхні найближчі наміри. Якщо все закінчиться щасливо, ти станеш вільною людиною.

— Дякую, ефенді. Я зроблю все, що зможу.

Коли пастух вийшов, Гамід підвівся теж.

— Дозволь мені, шановний Ісхак–бею, трохи відпочити, бо на зорі я повинен їхати далі. Завтра з військом санджак–бея вирушу в зворотну путь, а десь днів за два–три ми вступимо в бій. Я чекатиму тебе, Ферхаде, з твоїм загоном. Гадаю, що у вас набереться сотня відданих і сміливих людей.

На другий день вранці на подвір’я влетів султанський чауш–гонець. З коня клаптями падала на землю жовта піна, а сам він ледве тримався на ногах. Слуги ввели його до селямлика, де Ісхак–бей, Ферхад і Гамід снідали після ранкового намазу.

— Воля і слово падишаха! — стомлено об’явив замість привітання чауш.

— Хай славиться ім’я його! — схилилися в низькому поклоні спагії.

— Що привело тебе до нас, шановний чауше повелителя півсвіту? — спитав господар, коли гонець відпив з піали шербету.

Той мовчки витягнув з–за пазухи паперовий сувій. Ісхак–бей здивовано вигукнув:

— Фірман[60] султана! О Аллах, війна з невірними! З урусами!

Гамід і Ферхад переглянулись: цей фірман зобов’язував їх у тижневий строк зібратися разом зі своїми людьми до походу. Але кого міг зараз виставити Гамід? Уся його варта загинула, а зброя розграбована. Їхати самому?

Коли чауш, попоївши і відпочивши трохи, поїхав, Ісхак–бей дав волю почуттям.

— О вай, вай! — захитався він уперед і назад, піднявши молитовно вгору руки. — Яке нещастя! Гординя охопила серце падишаха! Мало йому перемоги над Ляхистаном! Хоче покорити ще й урусів. Але ж тій землі ні кінця ні краю, народу там незліченно, ліси непрохідні, а зими такі люті, що птахи замерзають на лету!.. О вай, вай, горе мені! Єдиний син, єдина втіха старості моєї мусить іти походом у той далекий край!.. Три мої сини уже склали голови в ім’я і славу падишаха! Ферхад — одна моя радість, єдина моя надія!.. І його забирають у мене! О вай, вай!

— Не всі гинуть у поході, — намагався втішити старого Ферхад. — Чому ти оплакуєш мене заздалегідь?

— Я знаю, що таке війна, сину. На ній убивають людей…

Гамід деякий час похмуро мовчав. Потім сказав:

— Високоповажний Ісхак–бею, мій дорогий Ферхаде, послухайте, що я скажу вам. Аллах розгнівався на мене, наслав люту зграю розбійників, і ті знищили моє гніздо, моє майно. Я не знаю, чи залишився хто живий там… Серце моє обливається кров’ю, а розум відмовляється вірити в те, що сталося… Помсти! Ось чого я жадаю. Кривавої помсти!.. І, клянусь Аллахом, я зумію помститися, хоч би довелося винищити все населення Аксу!.. Але зараз не про те мова. Мені жаль Ферхада, чоловіка моєї улюбленої Хатче. І хоч я постарів, однак ще зумію утримати шаблю в руці. Якщо твоя ласка і згода, мій дорогий Ісхак–ефенді, я стану на чолі вашого загону замість Ферхада. А Ферхад зостанеться вдома. Причина у нього є — він ще не одужав після нападу гяура.

Ферхад намагався протестувати, але Ісхак–бей розчулено обняв Гаміда і притис до грудей.

— Спасибі, Гамід–ага. Аллах дав тобі добре серце, і він не обмине тебе на дорогах війни своєю милістю. Ти повернешся з походу переобтяжений славою та здобиччю. І знову розцвіте долина Аксу, знову завирує життя в твоєму маєтку, а нащадки прославлятимуть твої подвиги!

— У всьому воля Аллаха! — промовив урочисто Гамід.

4

Після успішного нападу на замок Аксу повстанський загін Чорнобородого вже третій день