Володимир Лис - Діва Млинища

то, може, знак. І точно — коло ями, де ви-те сиділи, возносилася. Отакі-то діла, синку. Правду люде про те, що в нашого Млинища Діва своя є, розказували. Прадідові твему, Панасові, казали бабуся, колись являлася, а типер от і тобі помогла.

— На все Божа воля, — сказала Явтухова невістка Мелашка.

— А то.

…Більше тижня мусив Остап провалятися в ліжку. Хоть і чоловік, а простиг, і не серед зими, а наприкінці літа добре накашлюкався. Мати відпоювали малиною, чаєм з липовим цвітом. Баба Ликера, котра зналася на всіх болячках, обмацавши спину, прорекла, що, видать, таки зламане ребро, і веліла туго обв’язати цупкою матерією, найліпше полотном, що на пояс іде, а зверху ще й попругою. То й зростеться, хлопець ще молодий.

Про їхню придибенцію стало відомо у волосній управі (тепер же в Загорєнах волость була) й десь так на четвертий день до хати, де лежав Остап, ввалився сам пан волосний поліційний пристав. Його червона морда добре підсвічувала побіліле Остапове лице. Взєвся розпитувати, що і як, хто б те міг зробити, на кого падає підозра. Аж горів завзяттям та водночас висяював поважністю.

— Всьо розберьомся і определім, — сказав.

Проте дізнавшись, що до нападу, і оказії опше, може бути причетна молода графиня, враз зів’яв і сказав, що «еті подозренія недоказуємі», на допит їх світлості графині потрібен дозвіл повітового начальства, а то й самого губернатора, та й де графиню шукати, тому він ліпше займеться пошуком реальних злочинців. З тим і підвівся. По його візиті в хаті[31] ще довго лишався запах одеколону, дорогої махорки і горілки.

А через день сусід Павло приніс новину: повісився Гаврилко, що на краю Козлищ, коло річки живе. Мати, казав, найшла повішеним. А поліціянтові повідала, що вже десь зо тиждень Гаврилко не просихав, хвалився, що гроші йому неждано до кишені влетіли, а як упився, то кричав до матері, аби вона яму, що буцімто посеред хати з’явилася, лядою накрила, бо звідтам руки тягнуться, от-от задушать. Мати зрозуміла — щось недобре коїться з сином, а на ранок і знайшла у хліві — на мотузку теліпався, з висолопленим прокушеним язиком.

— Гаврилко…

Остап прошептав і заплющив очі, почув шелест за спиною, начеб кроки, та оглянутися не вспів. От хто по голові оглушив.

Вже як на ноги звівся через пару день, то й гинчу новину узнав: забрали Гаврилкового спільника — приятеля його всіляких походеньок і випивок — Трохима з хутора збоку од озера. Трохим і признався, що Гаврилко підмовив на недобре діло за цілих двайціть царських рублів. Пристав з дурної голови. Він і носив їм хліб і воду, хай поліція уважить.

За ці дні не раз питав Остап, як там Тетянка. Мати навідувалася до них, то сказала, що хорує, ледь жива, в жарі великому, ще більше, ніж він, кашляє. І, помовчавши, що вельми сердиті батьки Тетянчині, вважають, що він винен у тій біді, про ніяке весіллє типер і мови не може бути, як дочка виживе.

Прикро стало Остапові. Сам на себе злився. А як на ноги звівся, рішив таки навідатися. Будь що буде. Мати спекли пирогів з маком, то взяв за гостинця.

Ну, надворі Якилина, мати Тетянчина, накинулася — нащо прийшов, і без тибе тоскно, слаба-слабуща дочка, нащо було до тих панів пхатися. Все ж, повагавшись, Остап рішуче проказав, що Тетянку мусить побачити. Нима такого права в них, щоб ни пускати. Якилина таки одступилася.

Його наречена, яку тепер мовби забирали од нього, лежала на ліжкові геть бліда, помарніла. Як ступив до хати, привітався, тільки й прошелестіла:

— Нащо прийшов?

— А, певно, нащо? — спробувала втрутитися Якилина, та Остап так зиркнув на неї, що після його слів «Лишіть нас удвох» таки позадкувала з хати.

Остап присів на лавку, подивився на змарнілу, висохлу дівчину.

— Як ти? — спитав. — Кепсько? Болить?

— Як бачиш, — ледь почув її слова.

— Бачу, — сказав з натугою.

По довгій мовчанці Тетянка й вимовила, що ни тре було йому приходити, що вона його ні в чім не винить, що сталося, те сталося, тико не бути їм типерка разом, у неї перед очима весь час та смердюча яма стоїть і вони в тій ямі, тоже смердючі, огидні. А то приснилося, що він скидає неї в ту яму.

— Тетянко, що ти, то ж сон.

— То й що?.. Він уже ни забудиться…

Остап не знав, що сказати.

Сидів і думав, що вперше слова втікають. І найдалі ті, які найбільше шукає.

Там, у ямі, він думав, і вдома — як то все забути?

Тепер знав — тре забувати.

— Ни бачив тую Діву ще?

Тетянка спитала якось так — в’їдливо, мовби Діва, з’ява якої порятувала їх, заслуговувала осуду, а може, й була схожа на ту пані. Пані графиню.

— Нє, — сказав. — Я тико сьогодні вперше на вулицю вийшов за цеї дні.

— То йди пошукай неї, — сказала Тетянка й одвернулася.

Остап сидів і думав, що потрібних слів нема, а які-небудь, аби щось сказати, промовляти не хочеться. Виходило, що тая графиня перемогла. І їх, і їхню любов.

Підвівся, кашлянув. Потупцяв на місці. Врешті вимовив:

— То я пуйшов. Виздоровлєй. Прости.

Вже коло дверей почув тихий, слабкий голос:

— Остапе… Не йди.

13. Матвієва земля

Матвій Терещук ніколи не бачив свого батька Остапа. З пізнішої розповіді матері Тетяни дізнався, що батько наприкінці літа штирнайцятого року був забраний до царської армії, а через пару місяців, «десь пусля Дмитра, а може, й Михайла[32]», як казали мати, прийшла бомажка, що солдат — рядовий Терещук Остап Антонович — зложив голову «за веру, царя и отечество». Мама Тетяна лишилася вдовою з п’ятьма дітьми — двоє дочок і троє синів. Сама й давала їм раду, хоч на вдовине обійстя було чимало охочих — Терещуки-Рекрути мали добре хазяйство, яке Остап успадкував од покійного Антона, ще й примножив, та й Тетяна у сорок літ виглядала ще контетною[33] жінкою. Рішила Тетяна сама дати всьому лад — і сім’ї, й господарці — бо чужий чоловік він і є чужий, а вона своїх діток вельми любила. Дочки вдалися вродливими й розумними, тож одну за одною повидавала замуж, тим більше, що й приданого не шкодувала. Син Онисим у приймаки пішов. Син Митро тоже женився, жінку взяв собі роботящу та на язик гостру, вже через рік по весіллі в хаті з’явився внук, а через рік внучка, затим ще внук.