Володимир Лис - Діва Млинища

щасливими? Як же то… У церкві при вінчанні батюшка каже: будете разом і в горі, і в щасті… Чого ж ми таку гірку чашу так зараннє п’ємо…

Відповіді не було. Була ще одна холодна ніч, коли хапали дрижаки, стид при більшому опорожненні, новий напад відчаю, новий плач Тетянки… Все ж якось дочекалися ранку…

Нестерпно повз день, що настав.

Сморід забивав дихання й рвав на шматки душу. Виблювали.

Дедалі більше мучила спрага, її тільки на хвилю вгамовували пригоршні ведмедів.

Під вечір нагорі почулося спершу віддалене шарудіння, потім явно людська хода.

— Ми тут… Ми тут! — слабким голосом закричала Тетянка.

— Ми тут, у ямі, — за нею й Остап.

Хтось спинився біля ями, став одкидати гілля, потім натужно відсувати ґратку. Мовчки, тільки сопів.

Вони побачили, що на голову прийшлого накинута мішковина. Їм спустили глека, якого прийняв Остап. Потім до низу щось полетіло. І чоловік у масці-мішку… став засовувати отвір.

— Гей, ти, хто ти не є… За що ти нас так? Скажи, хоч чим ми завинили? — Остап крикнув і вперше закашлявся.

— Хіба ж так можна? — Тетянка додала.

Чоловік наверху не сказав жодного слова. Зник, розтав у надвечірнім лісові.

— Хто б то міг бути? — спитала Тетянка.

— Якби я знав… Може, ще прийде…

Намацали кинуте їм. Хліб. При падінні вимазався, стали витирати.

У глекові була вода. Вода і хліб. Їх, отже, ніби рятували, не давали вмирати голодною смертю…

Чи продовжували муки?

— Давай пожуємо, — сказав Остап. — Віддеремо те, що вимазалося, і поїмо хоч трохи. Тре…

— І поп’ємо… Може, вмиємося?

— Хіба ледь-ледь… Воду треба берегти.

Тієї ночі до Остапа прийшла ще одна думка — той, наверху, хоче, щоб вони, перш ніж помруть (якщо уготована така страшна смерть), зненавиділи одне одного. Йому, що стільки вимріяв про єднання з Тетянкою, про кохання з нею, якого прагли душа і тіло, тепер здавалася начеб нелюдською, блюзнірською сама думка про те, щоб злитися, злягатися в цій брудній смердючій норі, на мокрій, вкритій лайном і їхнім блювотинням землі, злитися брудними, вже також смердючими тілами. Він завважив — у дівчини з’явилася, стала наростати відраза до нього, до його доторків, притуляння.

Як цьому зарадити — не знав. Вони обоє були живими, але людьми, а не просто істотами.

«Як то добре бути людиною, — подумав Остап. — Господи, поверни нам більшу людську подобу, дай світла, дай чистоти, бо ще трохи й ми не витримаємо, порятуй, якщо ни мене, то хоч цю дівчину, вона не повинна вмерти».

Молився й просив, просив і молився. Молилися обоє.

Та вони таки витримали й цю ніч, і день, і ще одну ніч, і частину дня… Тетянка вже вся палала, дрижала, мов у пропасниці, а може, й у пропасниці, зіпала. Остап проказував молитви, які знав, й вона намагалася, та тепер слабко одштовхувала його руки своїми й шептала:

— Ни чипай, ни чипай, прошу тибе…

І ще:

— Нащо ти… Нащо ти повів туди… Я хочу померти…

— Ти житимеш, — твердив Остап. — Житимеш. Ми обоє будемо жити.

Ледь не сказав: «За Покровою наше весіллє».

Весіллє… Саме слово стало наче волохатим, гидким, перед очима затанцювали тіні, що родилися кривавими, і Остап ледь стримав себе, щоб не скрикнути.

Надвечір п’ятого дня, коли стало темнішати над головами, почули сперш віддалені, неясні, мов крізь сон-марево, голоси. Потім вони поближчали, повиразнішали, а затим у тих голосах виразно зазвучали їхні імена.

— Остапе! Тетяно!

Ще як почули той шум, Тетяна стрепенулася.

— Люди, люди… Чуєш?

— Чую, люба…

Тетяна спробувала гукнути і тільки захрипіла.

— Ми тута… тута… Люди, — Остап тоже загукав, правда, і собі тихо й хрипко.

— Остапе! Тетяно! Тетяно! Остапе! — кликали нагорі.

Спробував звестися, заточився, та таки підвівся.

— Люди! Сюди, люди!

Шукачі їх, люди, люди, були вже зовсім поряд, крізь щілини побачили відблиски вогню, певне, смолоскипи.

І чоловічий голос Остап упізнав: то Павло, сусід їхній.

— Воне тута! Відкидайте ломаччя!

Ті, нагорі, відкинули гілля, відсунули ґратку. У світлі смолоскипів Остап побачив і Павла, і брата, і батька, і… маму, маму…

— Живі? — спитав Павло.

— Живі, — прохрипів Остап.

— Вони живі, — голосно Павло.

І мамин голос:

— Живі… Синку, Тетянко…

Довелося ще довго чекати, доки їх витягли з ями. Хтось нагорі сказав, що треба принести драбину, йому заперечили, що втратять час, бо ж до села верстов із п’ять. На щастя, один з чоловіків захопив сокиру, інший вила. Зі шматків одежі, кілків, попруг[30] зробили щось наподобіє драбини.

Остап спочатку підсадив знесилену гарячу Тетянку, а потому й сам поліз навстріч чоловічим рукам. Хоч вони й смерділи, їх обнімали, мама припала до Остапових грудей:

— Синочку! Рідненький! Господи, живі…

Тут були люди тико з ближніх хат, а Тетяна далі жила, на межі двох кутків — Млинища з Козлищами, то, певно, й не пішли шукати. Чого, Остап довідався, коли вже верталися назад. Він якось ішов, шкутильгаючи, хоч і ноги, наче дерев’яні, й боліла забита спина, певно, таки зламав хребця, а напівпритомну Тетяну несли на руках.

Остап уже знав, що їх шукали всі ці дні і не могли знайти, бо надто далеко, збоку, в нетрях їх заховали.

— А цего разу вона показала, — сказала Остапові мати. — Братові твему, Михасеві, явилася.

— Хто?

— Вона… Діва Млинища…

Про Діву Млинища Остап чув колись од бабусі. Що являється раз на століття. Виходить, правда, що люде кажуть.

— Я надвір вийшов, на вулицю, коли бачу — неподалік жінка в білій одежі стоїть, — розказував брат. — Злякався навіть було, та дивлюся: рушила вона з місця й мовби рукою показує — йди за мною. Я й зметикував — може, показати хоче, де вас мона знайти. Страшно то страшно, али ж рятувати тре, раз самі ни могли найти. До хати кинувся, маму з татом гукнув, ну й пуйшле. А тутика, бачу, Павло стоїть коло свеї доми, то й гукнув його. А потому ше до килькох людей уступили, так нивеликий гурт і зобрався. Ну й повела нас тая Діва, ци хто вона… Добре, що ото Пилип Явтухів здогадався паклі взєти, то кілки обмотували, пудпалели, то ото й смолоскип вийшов. Так і найшле тибе, братику.

І уже зі смішинкою в голосі:

— Мо’ ви-те з тою Дівою знакоми, га?

— Цить, гріховнику, — мама. — Вона, як ішле, то вела, і то зникала, то з’являлася. Довго вела. Ну, а потому, дивимося, а вона в небо стала пудийматися. Декотрі хреститися почали. Тико Павло й каже — на те місце йдемо, бо